Порожня могила

— Не розумію, про що це ти, — сказала я, відчуваючи, як червоніють мої щоки.

Примарне обличчя вишкірилось у посмішці:

— От бачиш, правду я казав! І не бренькай мені що ви там билися з привидами. Ви навіть зброї з собою не взяли!

— Неправда! У нас були рапіри!

— Були. Тільки я щось не помітив на їхніх клинках ектоплазми... Ходили, мабуть, із Локвудом побалакати сам на сам? А повернулись із гілочками ожини у волоссі!

— Кладовище дуже заросло, — відповіла я, ледве зберігаючи спокій.

— Авжеж, заросло...

Я пирхнула досить сердито, щоб череп нарешті замовк і дав мені заварити чай. Жбурнувши ложку до мийки, я сіла в затінку — якнайдалі від зеленого потойбічного сяйва, що струменіло із склянки з черепом, — і заходилась обмірковувати свій наступний хід: де відступити, а де стояти непорушно... Розмова з привидом — річ вельми дражлива, здатна розлютити кого завгодно.

Мій найголовніший Талант — психологічний Слух — завжди вважався найменшою серед здібностей, які мають агенти. Зазвичай Слух дозволяє вловити лише окремі лиховісні звуки: удар від падіння мертвого тіла чи дряпання нігтів об кам’яну стіну льоху... Часом агент може розчути окремі слова, які вимовляє дух, але найчастіше це повторення того самого уривку фрази, відлуння далекого спогаду без будь-якого глузду... Найчастіше, але не завжди. Маріса Фіттес — найславетніша за всю історію Проблеми Слухачка — зазначала в своїх «Спогадах», що насправді існують Гості, здатні розмовляти з живими людьми. Вона визначила їх як украй рідкісний Третій Тип привидів. Привиди такого типу надзвичайно рідкісні — можна сказати, унікальні. Принаймні після смерті Маріси Фіттес (справжньої чи вдаваної смерті — це вже інше питання) ніхто й ніколи не згадував про зустріч із привидом Третього Типу.

Єдиним винятком тут стала я. У мене був череп у склянці, з яким я могла розмовляти.

Хоча прижиттєва історія цього черепа залишалась таємницею і він уперто відмовлявся назвати мені своє ім’я, кілька фактів з його життєпису все ж таки були нам відомі. Наприкінці дев’ятнадцятого століття, ще за юних літ, він допомагав лікареві-окультисту Едмунду Бікерстафу створити «кістку й скло» — дзеркало, що слугувало вікном до Іншого Світу. Сам Бікерстаф невдовзі після цього був убитий, проте юнакові пощастило втекти. Чим він займався далі — невідомо, проте кінець його був моторошний.

Десь через пів століття череп цього юнака знайшли під час чистки каналізації в Ламбеті. Фахівці з агенції «Фіттес» розпізнали в ньому потужне Джерело й помістили його до посрібленої склянки, в якій привид перебував аж донині. Відомо, що з ним розмовляла сама Маріса Фіттес, проте їхня єдина розмова тривала недовго. Відтоді з черепом не відбувалось нічого цікавого, аж поки йому на дорозі не трапилась я.

Зараз я пильно дивилась на склянку з черепом, що стояла на кухонному столику. Зелене обличчя привида стежило крізь скло за мною.

— Ми збирались поговорити про Марісу, — нагадала я.

— Ми збирались поговорити про моє звільнення, — виправив мене череп.

Десь із хвилину я спостерігала, як над моїм кухликом клу-бочиться пара, схожа на хмаринку ектоплазми.

— Ти ж насправді цього не хочеш, — нарешті заперечила я. — Навіщо тобі свобода? Що ти робитимеш, вибравшись із склянки, — ти прив’язаний до свого старого пліснявого черепа? Ну-бо, скажи!

— Літатиму. Розминатиму свою плазму. Може, задавлю Кабінса. А може, й не задавлю. Часом ловитиму на вулиці перехожих — просто так, заради втіхи. Будь-що це приємніше, ніж сидіти тут у склянці...

— Гаразд, — усміхнулась я. — Вважаймо, що я тобі повірила. І навіть розбила твою склянку, хоч я не вірю, що ти хочеш цього по-справжньому. І що ти тоді робитимеш? Із ким без мене розмовлятимеш?

— Із тобою й розмовлятиму. Прилітатиму до тебе побалакати. Інколи, може, навіть допомагатиму тобі...

— Еге ж. А тим часом передавиш моїх друзів.

— І ворогів теж передавлю. Мені, власне, байдуже... Ну то що, згода?