Порожня могила

— Звісно, ні, — відповіла я. — Ось що я скажу тобі. Ти хочеш укласти зі мною угоду? Гаразд, я запропоную її тобі на справедливих умовах. Умови будуть такі: ти якомога більше розповідаєш мені про Марісу Фіттес. І не дурнички, а справжні важливі факти, що допоможуть нам розплутати її таємницю і, можливо, знайти ключ до вирішення Проблеми. А за це я обіцяю знайти спосіб визволити тебе. Звичайно, це буде спосіб, що виключає будь-яку наглу смерть чи Джорджа, чи будь-кого іншого. Я постараюся щось придумати.

Я ковтнула гарячого чаю. Обличчя привида недовірливо дивилось на мене:

— Без будь-чиєї наглої смерті? Щось це мені не до вподоби... А щодо Маріси ми з тобою вже все обговорили. Навряд чи я розповім тобі щось нове.

— Он як! — спересердя вигукнула я, грюкнувши кухликом об стіл і розхлюпавши чай по «скатертині мислення». — То ж бо й воно, що ти нічого мені не розповідаєш! Ні про Марісу, ні про своє колишнє життя, ні про Інший Світ... Тільки й умієш, що ображати!

— Коли ти стаєш привидом, — лагідно заперечив череп, — то розумієш, наскільки люди перебільшують вагу фактів. Факти швидко втрачають цінність, а ти втрачаєш до них інтерес одразу, щойно розлучаєшся зі своїм смертним тілом. Для нас, духів, мають значення тільки почуття й бажання. Я певен, що ти й сама це розумієш. «Я загубив своє золото!» — «Я прагну помсти!» — «Приведи до мене Марісу Фіттес!» — і всяка інша бридня. А знаєш, чого бажаю я? — несподівано всміхнувся до мене череп.

— Мабуть, чогось огидного. Це вже напевно.

— Жити, Люсі! Я бажаю жити! Тому й розмовляю з тобою! Тому я й повернувся спиною до всього, що чекає нас на Тому Боці!

— І що ж нас там чекає? — байдужим голосом спитала я, хоч мої пальці ще міцніше вчепились у кухлик. Для мене була неоціненною будь-яка подробиця щодо Іншого Світу.

Проте череп, як завжди, розчарував мене:

— Звідки мені знати?

— Ти ж сам мертвий. Я думала, мертві краще знаються на Іншому Світі.

— Ого! Щось ти сьогодні знервована. Ти ж сама побувала на Тому Боці! І що ти там бачила?

На Тому Боці я не бачила нічого, крім страшенного мороку й холоду. Це моторошне місце, схоже на застиглий відгомін нашого людського світу. Лежачи безсонними ночами в ліжку, я багато про це думала, а коли нарешті засинала, то мені марились такі страхіття, що я прокидалась і вже не змикала очей до ранку.

— Може, ти чула там ангельські сурми? — поцікавився череп.

Ні, я нічогісінько там не чула. На Тому Боці панує мертва — по-справжньому мертвої — тиша.

— Я була надто заклопотана, щоб роздивлятись там на всі боки, — гордовито відповіла я.

— Отож-бо! І я так само, — підхопив привид. — Останні сто десять років я займаюся саме цим — виживаю. Якби тут не було мого любого Джерела... — привид ніжно притулився до бурого черепа посередині склянки, і його обличчя на мить полагіднішало, ніби наповнившись життям. — Тоді мені довелося б тинятись там серед темряви, разом з іншими безголовими йолопами. Інший Світ?! Ні, красно дякую! Це не для мене. Я намагаюсь завжди обертатись до світла, хоч мені це й нелегко. Особливо тоді, коли живі люди дошкуляють тобі всякими дурними запитаннями!

— А тоді, коли ти перебував у Домі Фіттес, про що тебе питала Маріса? — поцікавилась я, не дуже сподіваючись на відповідь.

В очах черепа блиснуло неясне світло:

— Давненько це було... Про що вона питала мене? Десь про те саме, що й ти. Про Інший Світ, про поведінку духів, що ми робимо й чому. ..А ще її цікавила природа ектоплазми.

— Ектоплазми? Навіщо це їй?