Порожня могила

— Ні. Ти, напевно, помітила це й сама. Усіх її героїнь топили, заколювали, труїли, жбурляли з висоти... Сюжет щоразу був той самий: спочатку на сцені показують удавану смерть героїні, а потім Красуня вибігає з-за лаштунків жива й здорова. Оплески, квіти, завіса, — Джордж замислено поморгав. — Це мало тішити глядачів тим, що самі вони досі живі.

Голлі знову пирхнула:

— Мене б таке не втішило. От уже гидка тварюка!

— А тепер, — застеріг Локвуд, — вона повернулась. У подобі злого привида-упиря. Цієї ночі нам доведеться бути вкрай пильними.

— Так, про це я вже подумала, — відказала я. — І вважаю, що на це розслідування повинні вирушити тільки ми з Голлі. Удвох.

— Удвох? — вирячився на мене Локвуд. — А нам з Джорджем що робити? Вдома байдикувати?

— Чому б і ні?

— Я не дозволю. Це надто небезпечно!

— А я згодна з Люсі, — озвалася Голлі. — Ми вже знаємо, що Нещадна Красуня спокушає тільки хлопців. Тож нам з Люсі це загрожує менше, ніж вам.

— Я так не вважаю. Нам з Джорджем уже доводилося стикатись із привидами гарненьких жіночок... — Локвуд гордовито реготнув. — Пам’ятаєш ту купальню в Гокстоні, Джордже?

— Купальню? — Джордж зняв окуляри й заходився пильно оглядати їх. — Ще б пак!

— До речі, історія з тими двома жертвами — не загадка, — провадив Локвуд. — І Чарлі Вад, і Сід Морісон — класичні психопати, дуже піддатливі до зовнішнього впливу.

— Правда, — підтакнув Джордж. — Хіба ви самі не помітили? Той хлопчина, про якого розповідав Тафнел... отой, що помер від нещасного кохання, — мало не заморив себе голодом. У такому стані він попрямував би навіть за бочкою в сукні. А Чарлі Вад, за словами того ж Тафнела, завжди був хворобливий. Можливо, навіть підсвідомо схильний до самогубства, тому й подався за привидом. Одне слово, обох цих хлопців не можна вважати фізично чи розумово здоровими.

— Щось я не розумію, — зауважила Голлі. — Тобто привид міг відчути цю їхню слабкість?

Джордж кивнув:

— Саме так. Ми знаємо, що Гості відчувають нашу тривогу й сум. Їх ваблять до себе люди, сповнені сильними почуттями. Те саме, можливо, стосується немочі та відчаю. Обидві жертви Красуні були зневірені, хоч і кожна по-своєму... Цілком очевидно, що хлопці легко піддалися чарам потойбічної Красуні.

— А ми не піддамося, — додав Локвуд. — Годі, закінчуймо. З нами буде все гаразд. Правда, Джордже?

— Авжеж. Ми в цій справі досвідчені фахівці, — погодився Джордж. — Люсі, поверни мені, будь ласка, афішку... Я вклею її до свого робочого журналу. Дякую!

На цьому й скінчилась наша нарада. Локвуд вирушив до Маллета, а ми заходились працювати з документами. Потім ми з Голлі потренувалися з рапірами, добряче спітніли, захотіли пити й залишили десятки нових дірок у солом’яних манекенах, підвішених до стелі тренувальної кімнати. Порошинки з нутрощів манекенів геть заповнили повітря. За вікном на Портленд-Роу вже починало сутеніти. Десь у Лондоні прикутий ланцюгом хлопчина чекав на свою смерть. На небі засяяли перші зорі.

8

Щоб дістатися до театру «Палас» у Стретфорді, найкраще було доїхати до Іст-Енду на метро. Відразу по четвертій годині ми з Джорджем і Голлі надягли робочі пояси, почепили до них рапіри, замкнули будинок і вирушили до станції метро «Бейкер-стріт», тягнучи за собою торбини з залізними стружками. Локвуд ще не повернувся від Маллета й мав приїхати до Стретфорда сам. Ми домовились зустрітись із ним біля театру.

Вечір випав чудовий. Осіннє повітря, що прогрілося за шість попередніх тижнів, досі залишалось теплим. Людей на вулицях було ще багато, проте ми вже відчували напруження, що завжди настає надвечірньої пори. Городяни пришвидшували ходу, їхні обличчя ставали зосередженіші — всі поспішали дістатися додому раніше, ніж настане час панування мерців. Сонце вже сідало за будинки, посилаючи на землю свої останні косі промені.

До Мерілебон-Роуд нам слід було йти провулком. Уже на його початку ми побачили незграбну постать, що вийшла до нас із-за смітника. Широко розкинувши руки, вона рушила нам назустріч. Лахміття на ній затріпотіло, й на мене війнуло гнилизною.

Голлі аж підскочила на місці. Я мимоволі вхопилася за руків’я рапіри.

— Привіт, Фло, — несподівано промовив Джордж.

Так, то була дівчина трохи старша за мене, хоч випадковий перехожий цього, напевно, не помітив би. У неї було опецькувате, заляпане брудом обличчя й проникливі сині очі. Волосся — світле, рідке й скуйовджене — зливалося з широкими потріпаними крисами солом’яного бриля. На дівчині були гумові чоботи й довга синя куртка, яку вона не скидала навіть у спеку. Про те, що може ховатись під цією курткою, Лондоном ходили справжнісінькі легенди.