— Правду кажучи, — відповів він, — я не мав права туди заходити без особливого дозволу. Але тамтешній наглядач — мій приятель. Домовитись із ним було легко... однак поговорімо про це пізніше. Учора в архівах моїм головним завданням був пошук матеріалів з історії театру «Палас». І, як ви зараз побачите, не без певного успіху...
Зручніше вмостившись у кріслі, Джордж порозкладав на столі свої записники і для початку розгорнув перед нами пожовклу театральну афішку, схожу на ту, яку показував нам Тафнел. На афішці була зображена та сама білява актриса, трохи в іншій, хоч і не менш зухвалій позі, а внизу красувався напис:
— Он як, — задоволено кинув Локвуд, пускаючи по колу афішку. — Виходить, тобі вдалося щось розвідати про нашу Нещадну Красуню?
— Насамперед варто було дізнатись її справжнє ім’я, — зауважила я.
— Ось воно! — Локвуд тицьнув пальцем у куточок афішки. — Бачите? «За участю нашої зірки Маріан де Севр». Клас! Ніби тільки-но з Парижа приїхала!
— Аж ніяк, — почухав собі вухо Джордж. — Маріан де Севр — це просто сценічний псевдонім. Її справжнє ім’я — Доріс Бловер. Уперше публіка побачила її у виставі на пристані в Істбурні, сто років тому. Через п’ять років вона вже збирала повні зали в театрі «Палас» у Стретфорді. Тафнел казав нам правду: свого часу то була справжня зірка. Всі її номери базувались на трьох елементах — чуді, красі й загрозі моторошної смерті, — він похмуро глянув на нас. — Так само, до речі, вона жила й поза сценою.
— Пан Тафнел казав, що то була чарівна й жорстока жінка, — нагадала Голлі. — Одним-єдиним пальчиком манила за собою чоловіків.
— Так, то цілковита правда, — підтвердив Джордж. — Тогочасні дешеві газети рясніють історійками про заможних жонатих добродіїв, які шалено закохувались у Нещадну Красуню й зраджували через неї своїх дружин. Ці дружини кидались на неї просто серед вулиці. А сама Доріс — чи то пак Маріан — перебирала коханцями, наче фантиками від цукерок. Подейкують, що один такий невдаха наклав на себе руки, а Красуня, почувши про це, лише сказала, що «саме життя наслідує її мистецтво». Мушу вам пояснити, що всі номери Красуні обігрували одну й ту саму історію: кохання, зрада, страшна загибель.
— Справді чарівна жінка, — ущипливо зауважила я.
— А тепер не менш чарівний привид, — вів далі Джордж, порпаючись у своїх нотатках. — Анітрохи не дивно, що він з’являється саме в театрі «Палас» — цей театр правив Красуні за рідний дім багато років. Вона сотні разів виступала на його сцені зі своїми ілюзійними номерами, виставленими у вигляді коротеньких п’єсок. Кожна така п’єска закінчувалась інсценованою смертю, показаною глядачам з якнайбільшою жорстокістю. Та п’єска, під час якої вона загинула насправді, називалась
— Страшенно бридка п’єска, — пирхнула Голлі. — Невже хтось ходив таке дивитись?
— Ходили, ще й цілими натовпами, — відповів Джордж. — То була справжня сенсація. Або ось іще один її номер —
— Відпускали на волю? — реготнула Голлі.
— Ні, кидали назад в акваріум, щоб вона потонула, — припустила я.
— Очко на користь Люсі, — оголосив Джордж. — Так, то був славнозвісний фокус. Красуня з годину «помирала» на дні акваріума, аж поки «непритомніла». Тоді спадала чорна завіса, що ховала Красуню від глядачів, і тієї ж миті вона — раз! — вискакувала з-за лаштунків цілісінька. Ні, не вискакувала, а все-таки виходила, адже на ній був фальшивий хвіст...
— І
— І все ж таки виступи Красуні мали шалений успіх. Чоловіки захоплювались її розкішним тілом, а їхні дружини аплодували катові з мотузком, падінню русалки в акваріум, султанській варті з мечами... — посунувшись трохи в кріслі, Джордж запитав: — Що вас іще цікавить? Був у Красуні ще один відомий номер — «Дочка ката». Про те, як...
— Зараз я відгадаю! — підняла я руку. — Про те, як Красуня повісилась через нещасне кохання!
— Ще одне очко на твою користь! —усміхнувся Джордж. — Молодець, Люсі!
— А серед її героїнь були жінки, яких