Порожня могила

Район Сент-Джеймс, де містився будинок Товариства Орфея, був добре захищений від привидів. Щовечора тут засвічувались, заливаючи вулиці аж до ранку своїм білим світлом, захисні ліхтарі, вздовж тротуарів струменіла рівчаками вода, а біля вхідних дверей кожного будинку парувала лаванда. Стоячи зараз на даху та відсапуючи, ми бачили внизу цілий розсип червонястих вогників і відчували солодкаві лавандові пахощі. Десь удалині ревла поліційна сирена. Локвуд стояв на краєчку даху, дивлячись на захід. Легенький вітерець куйовдив йому волосся й бавився з довгими полами пальта. Локвудова рука спочивала на ефесі рапіри. Обличчя його було замислене й сумне, він ніби зазирав у майбутнє й не бачив там нічого радісного. Я дивилась на нього, й мені краялося серце.

— ТвійЛоквуд— лицедій, — зашепотів з рюкзака череп. — Він просто хоче вразити вас. Що йому там виглядати? Я певен, що ми взагалі не підемо в тому напрямі.

— Підемо, — заперечила я. — Цими дахами можна дістатись до самісінького будинку Товариства Орфея. А Локвуд не лицедій. Він просто перевіряє, чи вільна дорога.

— Звичайно, вільна! — пирхнув череп. — Що вам тут, на дахах, може завадити? Хіба що сонних голубів сполохаєте чи на здохлого кота наступите! Усе легко й просто, якщо не вдавати з себе героя...

Дотепер дорога справді видавалась нам легкою. Ми пройшли через Сент-Джеймс і майже дістались до вулиці, на якій стояв будинок Товариства Орфея. Потім за Кіпсовою вказівкою ми звернули до кварталу, де нині тривав ремонт. Фасад найближчого з будинків цього кварталу був обгороджений риштуванням, яким ми швидко видряпались на дах. Звідси перед нами відкрився дивовижний краєвид: море залитих місячним світлом дахів і темних проваль між ними, ліс високих гострих шпилів та димарів.

Локвуд поманив нас за собою, легенько з’їхав схилом даху вниз і опинився тепер уже біля димаря наступного даху. Ми вирушили за ним, так само ковзаючи схилами дахів і намагаючись не дивитись униз, у темні провалля. Ні голуби, ні тим паче здохлі коти нам не траплялись. Невдовзі ми дістались до місця, де до ковпачка димаря було причеплено клаптик синьої матерії, а до самої труби припнуто кінець товстого, згорнутого поряд кільцем мотузка. Усе це — й клаптик матерії, й мотузок — підготував для нас минулої ночі Кіпс.

— Ось ми й прийшли, — мовив Локвуд. — Під нашими ногами будинок Товариства Орфея, — він намацав ніж, прикріплений до робочого пояса, й витяг з кишені балаклаву. — Пора. Надягайте маски.

Кіпс завагався, крутячи в руках окуляри:

— Як мені надягти їх? Під маску? Чи краще поверх?

— Звичайно, поверх, — відповіла Голлі. — Інакше вони розтягнуть усю маску.

— Так я, власне, й думав. Щось іще потрібно, Локвуде?

— Ні, — Локвудове обличчя вже зникло під балакливою. Він скинув униз вільний кінець мотузка і, обхопивши його обома руками, поліз до краю даху. — Стежте за мотузком. Я смикну за нього, тільки-но спущусь униз.

Скраю даху він трохи нахилився назад, а потім пірнув у порожнечу, завис і заходився помалу перебирати руками, торкаючись носаками своїх черевиків стіни. Ще кілька секунд — і він зник у пітьмі.

Ми присіли навпочіпки, наче химери на даху собору, з рюкзаками за спинами й рапірами на поясах, клинки яких виблискували при світлі зірок. У Голлі з-під маски вибилось волосся — я бачила, як вітер тихенько куйовдить його. Знизу долинув брязкіт розбитого скла. Ми чекали, не ворушачись і не зводячи очей з мотузка.

— Ладен закластись, що він зірвався,—обізвався череп. — Чула брязкіт? Це він гепнувся спиною на оранжерею.

Цієї миті за мотузок хтось смикнув — спочатку раз, потім другий. Я була до нього найближче. Я боюсь висоти і знаю, що в такому випадку краще діяти якнайшвидше. Ось і тепер я хутко схопила мотузок і, наслідуючи Локвуда, рішуче ступила за край даху. Я поволі спускалась униз, намагаючись не думати ні про довколишню порожнечу, ні про важкий рюкзак, ремені якого просто-таки різали мені плечі.

Натомість я зосередила увагу на власних черевиках, дивлячись, як вони торкаються пошарпаної, потемнілої стіни, поступово наближаючи мене до землі. Униз, униз, униз...

Нарешті я побачила під черевиками світлий горішній край дерев’яної віконної рами, а далі й саме вікно з прочиненою стулкою. За вікном у кімнаті горів ліхтар, а біля підвіконня вимахував руками Локвуд. Злізши ще нижче, я дісталась до відчиненої стулки. Локвудові руки підхопили мене й затягли всередину.

— Пишаєшся собою, Люсі? — запитав він, усміхаючись у темряві. — Мені довелось відбити куточок шибки, проте сподіваюсь, що цього ніхто не чув.