Порожня могила

— Так. Ходімо. А книжку студіюватимемо вдома.

Ми підхопили свої рюкзаки, мовчки оглянули кімнату, щоб перевірити, чи все гаразд. Голлі поправила глобус, щоб він висів так, як на початку.

— Краще не залишати слідів, — усміхнулась вона.

Ми зібралися біля дверей. Усі, крім Локвуда. Він стояв, утупившись в одну з книжкових полиць. Тоді хутко простяг руку й схопив щось із цієї полиці. То виявилась тонесенька книжечка в чорних шкіряних палітурках.

— Ще щось про Марісу? — запитала я.

— Ні... — він повернув книжечку так, щоб ми побачили на палітурці золотисті літери «ЛОКВУД». — Це лекція моїх батьків. Пам’ятаєте, минулого року, коли ми зустрічались із секретарем Товариства, він казав, що мої батьки колись виступали тут із лекцією? Це, здається, стенограма тієї самої лекції, — він розгорнув книжечку.

Аж тут із мого рюкзака долинули слова:

— Я чую шум.

— Шум? Де саме?

— Десь у глибині будинку. Він наближається. Хтось піднімається сходами.

— Локвуде! Нам пора тікати!

— Так, так, звичайно... — байдуже відповів він, не зводячи очей з книжечки.

— Локвуде! — повторила я. — З тобою все гаразд?

Він не відповів. Він узагалі не чув мене. Хтось ніби вимкнув його. Очі застигли і втупились у порожнечу. Вуста розтулились. Обличчя стало химерним, незнайомим.

— Тікаймо! — підхопив Кіпс, що стояв і слухав біля дверей. — Зараз буде непереливки!

Тепер і я почула дивний стукіт і брязкіт, що наближався зі сходів.

— Вимикайте ліхтарі! — наказала я, хапаючи Локвуда за руку. — Локвуде! Ходімо!

— Це їхня остання лекція, — тільки й сказав він. — Остання перед тим, як вони померли...

— Так, це надзвичайно, — нетерпляче промовила я. — Ти хочеш узяти її з собою? Мерщій бери й ходімо!

— Але ж дата...

Ми спізнились. У коридорі щось грюкнуло, змусивши нас відсахнутись. Далі огидно заскреготів, ніби аж застогнав метал. Наступної миті двері прочинились, і на порозі виросла моторошна, потворна постать.

16

Видовище було справді жахливе: перед нами стояло сіре, блискуче й таке високе чудовисько, що йому довелось нахилитись, щоб пролізти в двері. У нього були круглі, вирячені очі й довгі, тонкі, наче в комахи, ноги. Руки закінчувались довжелезними кігтями. Ставши на порозі, постать затулила собою світло, що линуло з коридору. Увійшовши, чудовисько відразу спробувало вдарити правим кігтем Кіпса, однак лише подерло куртку, й Кіпсові пощастило вирватись. Ліва рука тим часом намагалася схопити Голлі, проте вона вчасно впала на підлогу, тож кіготь ковзнув над її головою, зачепивши тільки кінчики волосся і розірвавши маску.

Ми з Локвудом стояли навпроти чудовиська, що випросталось тепер на повен зріст. Засичали клапани, брязнув метал. Позаду постаті майнув промінець ліхтарика, проте сама вона залишалась у пітьмі. Ми гарячково міркували, що це за потвора. Для привида — надто масивна, та ще й у залізному обладунку. Страхітлива — так, але всередині цього страховиська напевно сидить людина.

— Що там, Теренсе? — долинув пискливий голос. — Хто це?

— Злодії! — вигукнуло у відповідь чудовисько. — Грабіжники!

Моє припущення справдилось, усередині дійсно сиділа людина. До того ж я впізнала її голос. Локвуд цієї миті засвітив ліхтарик, спрямував його промінь на потвору — і всі ми побачили знайоме обличчя секретаря Товариства Орфея, з довгими пасмами сивого волосся, що стриміли обабіч величезних окулярів. Зверх темного костюма на ньому красувалась широка кольчуга, а на ногах були довгі важкі ходулі, які шипіли й брязкали за кожним кроком. На руках секретар мав залізні рукавиці, пальці яких закінчувались гострими кігтями з фут завдовжки. Локвудів ліхтар засліпив його, й він, затуливши очі рукавицею, знову заволав:

— Злодії! Злодії в науковій бібліотеці!

— То відійди вбік, старий бовдуре! — відповів інший голос. — Залиш їх нам!

Знову засичали клапани, й секретар несподівано спритно відскочив убік. На дверях відразу з’явилися ще чотири потворні постаті, що виявились двома сивими чоловіками й двома так само літніми жінками в старомодному вбранні; у всіх зверх одягу виблискували легенькі срібні кольчуги, а на обличчях — випуклі окуляри. Жінки були озброєні химерними рушницями — чорними, короткими, до яких угорі були припасовані гумовими шлангами хромовані балончики. Один із чоловіків мав у руці щось подібне до гарпунної підводної рушниці, а в його товариша за спиною, на взірець рюкзака, висіла скринька, з якої стирчала мідяна рурка, перекинута через плече й завершена широким конусом. Уся ця зброя зовні здавалася саморобною, з абияк прилютованими одна до одної деталями. Проте діяла вона, судячи з усього, бездоганно.

Отже, четверо стариганів юрмились на дверях; збоку від них височів на своїх ходулях секретар; Голлі лежала на підлозі в кутку кімнати, за глобусом; Кіпс у розірваній куртці стояв у протилежному кутку, а я тим часом витягла рапіру й знову подивилась на Локвуда, проте його обличчя ховалось у пітьмі, і я нічого не могла на ньому розгледіти. Локвуд заховав книжечку під пальто і опустив руки.