Порожня могила

Щиро кажучи, нам було жаль стареньких членів Товариства, що застрягли в дверях. Ми, звісно, відпустили б їх, якби вони не захаращували вихід. До того ж, більше не намагаючись врятувати свою наукову бібліотеку, ці старі шкарбани все ж таки взялися до зброї. Краще б їм цього не робити.

Сива твідова професорка підняла свою рушницю, і з її цівки несподівано вилетіла яскраво-блакитна електрична дуга, що відразу влучила в стелю поряд із моєю головою. Ця дуга скидалась на закарлюку, намальовану рукою велетенської дитини. В кімнаті засмерділо підпаленими шпалерами. Іскри з сичанням посипались на мою куртку і обпекли мені щоку. Я вмить перекотилася через стіл, що стояв перед гіпсовим погруддям, і майнула за крісло, приставлене до стола. Позаду мене щось вибухнуло, й на підлогу полетіли уламки погруддя.

Я визирнула з-за крісла. Тепер уже обидві жінки стріляли із своїх електричних рушниць. Блакитні спалахи гасали по всій бібліотеці. Усюди щось ворушилось, сновигали людські тіла, виблискували рапіри. Спалахнув черговий вибух, і я помітила, що секретар намагається звестись на ноги. Його обличчя скидалось на рентгенівський знімок — самі чорні й сріблясті плями. Волосся старого курилось димом, одне пасмо ще й досі тліло.

З-за моєї спини долинув глухий регіт черепа:

— Ну й старигані! Здуріли та й годі! Оце мені подобається!

Повз мене промайнула постать у масці, з рапірою в руці, — то, здається, був Кіпс, що саме заступив дорогу бородатому Джефрі. Той тримав напоготові свою чудернацьку зброю — мідяний конус, з’єднаний руркою з невеличкими міхами, як у гармоніки. Ці міхи було припасовано в старого над плечем, а друга рука з’єднувала їх із коробкою, що висіла в Джефрі за спиною. Старий почав ліктем качати міхи, в коробці щось застукотіло, а тоді—бум! — з конуса вилетіла маленька скляночка і, просвистівши повз Кіпса, вдарилась об стіну. Зі скляночки виплеснулась прозора рідина, й повітря наповнилось знайомим ароматом.

— І це все, на що ви спроможні? — вигукнув Кіпс. — Лавандова вода?! Дивовижно!

— Мушу погодитись, — обізвався й череп, — що це найжалюгідніша зброя, що будь-коли траплялась мені...

Я вхопила Кіпса за комір светра і рвучко потягла вниз. Кіпс присів навпочіпки біля мене за кріслом. Тим часом рідина, що потрапила на стіну, роз’їла шпалери, взялася бульбашками й запарувала, а на підлогу почали падати грудки тиньку.

— Здається, вони туди ще й кислоти домішали, — зауважила я.

— Неймовірно! — реготав тим часом череп. — Ні, вони справді всі подуріли!

Ми з Кіпсом ухопилися за крісло, далі разом штовхнули його вперед — і воно щосили врізалось у Джефрі. Старий зойкнув з болю. Його конус виплюнув ще одну скляночку з кислотою, що влучила в стелю, зрикошетила і розбилась поблизу нас. У кімнаті хтось заверещав, я щиро сподівалася, що то була не Голлі. Далі вперед знову виступила жіночка-родзинка й вистрелила в наш із Кіпсом бік. Блакитна блискавка прошила бильце крісла, за яким ми ховались, і мені від електричних іскор залоскотало руки. Я вискочила з-за крісла, кинулась на жіночку, й ми разом упали на підлогу. Пальці старої розімкнулись, і я вибила з них електричну рушницю, що відлетіла кудись углиб бібліотеки.

Поряд знову заворушились тіні. Я підняла голову й побачила, що то були дідок-гарпунник, який намагався перезарядити свою рушницю, й секретар, що вже примудрився підхопитись і тепер наближався до мене. Аж тут до них підскочив Локвуд з рапірою в руці й заступив секретареві дорогу. Секретар зойкнув і рубонув у повітрі своїми сталевими кігтями, намагаючись поцілити Локвудові в голову. Той витончено, як у балеті, відскочив убік і махнув рапірою. Клинок ударив по ходулях: секретар позадкував і наштовхнувся на іншого старого.

Тим часом жіночка-родзинка, притиснута мною до підлоги, викручувалась і верещала на весь голос:

— Злочинці!

— Можливо, — відповіла я, стискаючи їй щелепи. — Зате не такі навіжені, як ви.

Тільки тепер вельмишановні члени Товариства Орфея усвідомили дивовижну річ — те, що їхня всесильна зброя цього разу не допоможе їм. Хоч як вони комизились, їм несила було подолати нашу лють — таку, якої жоден з нашої четвірки досі ще не відчував. Я, скажімо, дотепер нізащо не штовхнула б підстаркувату леді. А зараз не бачила ані найменших перепон до такого вчинку.

Так, стареньким нині не пощастило, бо ця лють копичилась у наших серцях ще відтоді, як було поранено Джорджа. їй треба було вивільнитись, і така нагода трапилася саме тоді, коли нам заступила шлях компанія озброєних старих шкарбанів. Що ж, саме їм випало сплатити всі наші рахунки.