Порожня могила

На мить усі заціпеніли. В бібліотеці панувала тиша, було лише чути, як тихенько, наче пилосос у сусідній кімнаті, гуде химерна зброя у вигляді скриньки з руркою.

— Хто ви такі? — нарешті запитала одна з жінок, коротенька й гладка, в зеленій твідовій спідниці й жакетці, що визирали з-під сріблястої кольчуги. Зовні вона скидалася б на якусь професорку, якби тільки її ошатніше підстригти й зачесати розпатлане сиве волосся. Одначе зараз, коли вона тримала в руках рушницю завбільшки з власну голову, мені не дуже кортіло давати їй поради щодо зачіски.

— Відповідайте! — зіпнула вона. — Як вас звуть?!

Ні, на таке запитання ми аж ніяк не збирались відповідати.

— Агенти! — скривився дідок із гарпунною рушницею. — Діти! Погляньте на їхні рапіри!

Секретар затупцяв на своїх ходулях. Засичали клапани, брязнули сталеві кігті.

— Здавайтесь! — наказав він нам. — Кидайте зброю! Якщо кинете, ми залишимо вас живими!

Голос, яким він це вимовив, не викликав жодного сумніву, що живими вони нас аж ніяк не залишать. Товариство Орфея має надто багато таємниць, які треба старанно захищати, не випускати за межі цього будинку.

— Мені уривається терпець! — сказав дідок-гарпунник. Голова в нього була лиса, як коліно, а обличчя геть пооране зморшками. Здається, я бачила його на одній із Кіпсових фотографій, хоч і не була певна. Правду кажучи, половина членів цього Товариства були так само лисі й зморшкуваті. Другий дідок, щоправда, був з бородою — сивою, розпатланою, схожою на вибух на ватній фабриці. Він стояв, цілячись мідяним конусом своєї скриньки просто у мене.

Секретар застережливо підняв руку в залізній рукавиці.

— Тільки не тут, Джефрі, — пробурмотів він. — Тут книжки, сам розумієш... — клацнувши своїми сталевими кігтями, він вигукнув нам: — Даю вам останній шанс! Ви говоритимете?!

Запала коротка мовчанка, після якої Локвуд промовив:

— Так, я говоритиму.

Його слова приголомшили мене. По-перше, від самого початку ми домовились, що мовчатимемо. Адже секретар раніше вже бачив нас, тож тепер міг легко впізнати наші голоси. А по-друге, мене вразило те, як Локвуд вимовив цю коротку фразу — спокійно, з холодною впевненістю, без жодної нотки страху чи поспіху, навіть із якимсь несподіваним презирством. Якщо Кіпс із Голлі принишкли, наче зацьковані щури в кутку, якщо я в промоклій потом балаклаві нервово тупцяла на місці, готуючись будь-якої миті відбити нову неминучу атаку, то Локвуд зберігав спокій, ніби чекав автобуса на зупинці. Він не витяг своєї рапіри, не вхопився за якусь іншу зброю, лише стояв за кілька футів від націлених на нього цівок рушниць із балончиками, вістря гарпуна та конуса невідомого пристрою.

— У вас є вибір, — провадив він. — Або ви негайно забираєтесь із цієї кімнати, або ні. Що ви волієте зробити?

Друга жінка — маленька, смаглява й зморшкувата, наче родзинка, здивовано схилила голову набік:

— Пробачте... Це він нам каже?

— Ви оголошуєте нам ультиматум? — дідок-гарпунник міцніше стиснув у руках свою зброю.

— Ви — літні люди, — відповів Локвуд, — і, мабуть, тому трохи недоумкуваті. Якщо ви досі не зрозуміли мене, то поясню вам простіше. Або ви якнайшвидше забираєте звідси свої старечі дули, або матимете халепу. Тепер уторопали?

Жіночку-родзинку так пересмикнуло від гніву, що на ній брязнула срібна кольчуга. Бородань — здається, його звали Джефрі, — знову почав виробляти щось із своїм конусом. Дідок-гарпунник разом з твідовою професоркою кинулись у наш бік, однак дорогу їм заступила могутня постать секретаря.

— Ні, — сказав він, ступаючи на ходулях уперед. — Дозвольте мені.

— Гаразд, Теренсе, — погодилася жіночка-родзинка. — Зніми йому голову.

Щиро кажучи, в моїй практиці було небагато випадків, де я почувалася б так невпевнено, як тоді, коли на мене рушила ця броньована постать із десятьма гострими пальцями-кігтями. Проте я тут-таки заспокоїлась, поглянувши на Локвуда: він якимось чином зумів передати нам свій настрій. Ми всі побачили, що в сутичці з секретарем у нас є неабияка перевага.

Ми пригадали його власні слова, коли він заборонив своїм спільникам користуватися зброєю всередині бібліотеки.

Хоч як нам було шкода книжок, ми потяглися до своїх робочих поясів. Локвуд виявився найспритнішим серед нас. Уже за мить магнієвий спалах ударив секретаря в груди, вибухнув і змусив його хитнутись, обдавши водоспадом сріблястих іскор. Відчайдушно тупцяючи на своїх ходулях, секретар усе-таки встояв на місці, проте вже наступної миті його наздогнав другий вибух — із каністри, яку пожбурила я. Бідолаху Теренса відкинуло вбік, він налетів на крісло, разом із ним гепнув на підлогу й задер аж до стелі ходулі. Кіпс із Голлі тим часом відкрили вогонь по чотирьох постатях, що скупчились біля дверей. Подвійний удар зім’яв їх. Дідок-гарпунник мимоволі натиснув гачок рушниці й випустив набій, що акуратно просвистів між Локвудом і мною, висадив шибку у вікні й вилетів надвір.

А далі почалася веремія.