Порожня могила

Локвудів ліхтар працював на найменшу потужність, проте навіть за такого кволого освітлення я зуміла розгледіти кімнату, в якій опинилась. Посеред кімнати стояв овальний стіл з чотирма кріслами, а біля стіни — сервант із пляшками води й склянками. На столі — стаканчик із ручками та олівцями, а біля нього — маленький годинник. Стіни кімнати були обклеєні темними паперовими шпалерами й прикрашені рямцями з фотографіями членів Товариства Орфея різних років. У повітрі пахло меблевим лаком та лавандою. Я мимоволі напружила свій Талант, хоч і не сподівалась почути тут якихось потойбічних звуків. Їх і справді тут не було. То був звичайнісінький кабінет для ділових зустрічей, я бачила такі кабінети в незліченних лондонських конторах.

Я обернулася до вікна, щоб допомогти Локвудові затягти сюди наших друзів, і вони справді невдовзі з’явились тут: спочатку Голлі, а потім Кіпс. Усе тривало як слід, тож ми трохи постояли в кабінеті, слухаючи цокання годинника. Потім Локвуд дістав з рюкзака ще один мотузок і припнув його кінець до ніжки стола.

— Якщо нам доведеться тікати поспіхом, — сказав він, — ми викинемо цей мотузок у вікно й зліземо ним униз. Лізти на дах ми просто не матимемо часу. Проте в будь-якому разі тікатимемо через цю кімнату. Запам’ятали? Якщо нам доведеться розділитися, збираємось тут.

— Зрозуміло, — відповіла я. — А зараз нам куди? Бібліотека в них, здається, на першому поверсі?

— Так, але книжка, потрібна Джорджеві, не обов’язково лежить у бібліотеці. Доведеться обшукати все по черзі. Спокійно й тихо. Якщо ми зробимо це непомітно для тих, хто нині заночував тут, то буде чудово.

Залишивши ліхтар на вікні, ми рушили до дверей. Локвуд повільно відчинив їх; перед нами відкрився широкий темний коридор, у дальньому кінці якого мерехтіли вогні на сходовому майданчику. Товстий червоний килим, яким було застелено підлогу в коридорі, приглушував наші кроки. Крім цокання ще одного годинника, в будинку не було чути жодного звуку.

— Черепе! — прошепотіла я. — Ти що-небудь відчуваєш?

— Тьохкання ваших сердець. Смак вашого страху. Ти це маєш на увазі?

— Я маю на увазі надприродну активність. Коли щось помітиш, дай мені знати.

Двері більшої частини кімнат уздовж коридору були відчинені; ми швидко з’ясували, що це кабінети, ванні кімнати й навіть одна невеличка спальня. Усі ці кімнати були добре умебльовані, проте загалом у них не було нічого цікавого. Аж ось нам трапилась кімната, до якої Голлі зазирнула, посвітивши ліхтариком, а потім перелякано зойкнула, позадкувала й витягла рапіру.

За мить ми всі були вже поряд із Голлі.

— Усе гаразд, — прошепотіла вона. — Просто спочатку я трохи злякалась... мені здалося, що там повно людей...

Локвуд штовхнув двері. Хоча слова Голлі мали дещо підготувати мене до такого видовища, я мимоволі здригнулась. Промені наших ліхтариків осяяли те, що можна було прийняти за ряд людських постатей у насунутих на обличчя каптурах. Так само шикувались під час одного з наших найперших розслідувань Криваві Ченці з Ешфорда, й так само вони мерехтіли потойбічним сріблястим світлом, за винятком хіба що закривавлених місць. Однак тут перед нами були не привиди. Хоч від цих постатей у мене пробіг мороз поза шкірою, затремтіли коліна й захотілося бігти звідси світ за очі, я все ж таки зрозуміла, що це вішаки з накидками. Крім цих сріблястих накидок, у кімнаті громадилися стоси коробок, на кожній з яких стояла емблема Товариства Орфея — маленька триструнна арфа.

Навколо досі було тихо, а кімната виявилась надто цікавою, щоб так просто проминути її, хоч відразу було зрозуміло, що ніяких книжок у ній немає. Я підійшла до вішака, помацала одну з накидок і з подивом виявила, що її зроблено не з матерії, а з дрібненьких лусочок, легких, мов павутиння, й міцно пришитих до сітчастої основи. Вони текли крізь мої пальці, наче вода.

— Локвуде, тобі нічого не нагадують ці накидки? — запитала я.

— Авжеж, нагадують, — кивнув він. — Тільки наші накидки були з пір’я, а загалом — майже такі самі, — я не бачила обличчя Локвуда, однак із голосу відчувала, що він спохмурнів. — Майже такі самі...

— Погляньте ще сюди, — озвався Кіпс. — Окуляри. Такі, як у мене.

Він показав нам одну з відкритих ним коробок. Усередині лежав химерний шолом — м’який, пошитий з тих самих сріблястих лусочок, із прикріпленими важкими окулярами.

— Ну, тут нічого несподіваного немає, — заперечила я. — Адже твої окуляри ми поцупили в одного з членів Товариства... Локвуде, вони надягають усі ці штучки, щоб мандрувати до Іншого Світу?

— Так. Ці бовдури коять те саме, що й Ротвел, — відповів Локвуд. — Тобто пхають носа до чужого проса. Проте ми завітали сюди не заради цього. Годі вже марнувати час.