Портрет Доріана Ґрея (збірник)

– Чому ж?

– Я не хочу, щоб ти зустрівся з ним.

– Не хочеш, щоб я зустрівся з ним?

– Ні, не хочу.

– Містер Доріан Ґрей у робітні, сер, – доповів служник, з’являючись у садку.

– Тепер тобі хоч-не-хоч доведеться познайомити нас, – засміявся лорд Генрі.

Голворд обернувся до служника, що стояв, мружачись від сонця.

– Попросіть містера Ґрея зачекати, Паркере. Я буду за кілька хвилин.

Служник уклонивсь і пішов. Тоді художник подивився на лорда Генрі.

– Доріан Ґрей – мій найдорожчий друг. Твоя тітонька мала цілковиту рацію – душа в нього чиста й прекрасна. Не зіпсуй його, Гаррі. Не намагайся впливати на нього. Твій вплив мав би згубні наслідки. Світ широкий, і в ньому багато чарівних людей. Тож не забирай від мене цієї єдиної людини, що надає принади моєму мистецтву. Моє майбутнє, як митця, залежить від нього. Пам’ятай, Гаррі, я покладаюся на тебе.

Він говорив дуже повільно, слова пробивались немовби проти його волі.

– Що за дурниці ти торочиш! – з усміхом перепинив Голворда лорд Генрі і, взявши його під руку, трохи не силою повів до будинку.

Розділ II

Увійшовши, вони побачили Доріана Ґрея. Він сидів за роялем, спиною до них, і гортав сторінки «Лісових сцен» Шумана.[12]

– Та це ж чудові речі, Безіле! – вигукнув Доріан. – Ви повинні позичити мені ці ноти, я хочу їх вивчити!

– Це цілком залежить від того, як ви сьогодні позуватимете, Доріане.

– Ой, як мені воно набридло! Я вже й портретові своєму не радий, – з вередливою міною відповів юнак, повертаючись на дзиґлику. Завваживши незнайомого, він ледь почервонів і схопився на ноги. – Перепрошую, Безіле, я не знав, що ви не самі.

– Знайомтесь, Доріане, – це мій давній друг, ще з Оксфорду. Я тільки-но говорив йому, як добре ви позуєте, а ви взяли та й зіпсували все.

– Але ви не зіпсували мого задоволення від зустрічі з вами, містере Ґрей, – сказав лорд Генрі, виступивши наперед і простягаючи Доріанові руку. – Моя тітонька часто згадує про вас. Ви один з її улюбленців і, боюся, також одна з її жертв.

– Я тепер у чорному списку леді Еґати – промовив Доріан з виглядом жартівливої покути. – Я обіцяв поїхати з нею минулого вівторка до клубу у Вайтчепелі і, далебі, забув про це. Ми збиралися там грати в чотири руки, – здається, аж цілих три дуети… Тепер не знаю, що вона й скаже мені. Я вже й заходити до неї побоююсь.

– О, я вас помирю з моєю тітонькою. Вона вельми прихильна до вас. А ваша відсутність на концерті – то я не думаю, щоб мала яке значення. Публіка, певно, вважала, що грало двоє. Коли тітонька Еґата сідає за рояль, вона зчиняє гамір на рівні двох душ.

– Їй було б дуже прикро почути таку думку про себе, та й мені не дуже приємно, – засміявся Доріан.

Лорд Генрі подивився на нього. Так, безперечно, цей юнак – з ніжними обрисами ясно-червоних уст, чистими блакитними очима й злотистими кучерями – був надзвичайно вродливий. Його обличчя чимось таким одразу викликало довіру. З нього промовляла вся щирість юності, вся чистота юнацького запалу. Бачилось – життєвий бруд ще не позначив його своїм тавром. Чи ж дивина, що Безіл обожнював Доріана!

– Ви занадто чарівні, щоб віддаватися філантропії, містере Ґрей, занадто чарівні.

Лорд Генрі вмостився на дивані й розкрив портсигар.

Художник тим часом заклопотано змішував фарби і готував пензлі. Почувши останнє зауваження лорда Генрі, він глянув на нього, хвильку повагався, а тоді сказав:

– Гаррі, я хотів би сьогодні закінчити портрет… Ти не образишся, коли я попрошу тебе піти?

Лорд Генрі усміхнено подивився на Доріана Ґрея.

– Піти мені, містере Ґрей?

– О ні, будь ласка, залишіться, лорде Генрі. Я бачу, Безіл сьогодні знов насумрений, а я не можу терпіти, коли він такий. Крім того, мені б хотілося, щоб ви пояснили, чому я не повинен віддаватися філантропії.

– Не знаю, чи варто це пояснювати, містере Ґрей. Це така нудотна матерія, що про неї треба було б говорити серйозно… Але я певно вже не піду, як ви просите. Ти ж не заперечуватимеш, Безіле? Адже ти сам казав мені, що тобі подобається, коли твій позувач має з ким погомоніти на сеансі.

Голворд закусив губу.

– Якщо Доріан бажає, ти, звичайно, повинен залишитись. Доріанові примхи – закон для всіх, окрім нього самого.

Лорд Генрі взяв капелюха й рукавички.

– Хоч ти й дуже наполягаєш, Безіле, але, на жаль, я таки мушу йти. У мене призначено зустріч з одним чоловіком у ресторані «Орлеанс». До побачення, містере Ґрей. При нагоді завітайте до мене на Керзон-стріт. О п’ятій годині я майже завжди вдома. Тільки сповістіть завчасу – я б шкодував, якби ми розминулись.

– Безіле! – скрикнув Доріан Ґрей. – Якщо лорд Генрі піде, я також піду. За роботою ви ніколи й уст не розтуляєте, а мені тут стій і ще показуй приємну міну! Це жах як набридає! Попросіть його залишитись – я так хочу!

– Залишись, Генрі! Зроби таку ласку й Доріанові, і мені, – сказав Голворд, зосереджено дивлячись на картину. – Доріан каже правду – я ніколи сам не говорю, працюючи, і не слухаю, що кажуть інші, а це, мабуть, страшенно докучливо моїм бідолашним натурникам. Я прошу тебе, залишись.

– А як же з тією особою, що чекає на мене в ресторані?