Портрет Доріана Ґрея (збірник)

– Але він не джентльмен, мамо! І мені гидко слухати, як він розмовляє зі мною, – заперечила дівчина, звівшись на ноги і підходячи до вікна.

– Не знаю, як би ми без нього впоралися з усім… – буркотливо додала мати.

Сібіл Вейн похитала головою і засміялась.

– Він нам більше не потрібен, мамо. Тепер нам життя влаштує Чарівний Принц!

Вона враз примовкла. Кров бурхнула їй у голову, і щоки зарожевіли. Швидкий віддих розітнув пелюстки її уст. Вони тріпотіли. Гарячий вітер пристрасті пройняв дівчину і навіть ворухнув складками її сукні.

– Я кохаю його, – просто сказала вона.

– Дурненька моя, ой дурненька! – мов папуга, твердила у відповідь мати. А помах її скоцюрблених пальців з фальшивими оздобами надавав словам якогось жаского комізму.

Дівчина знов засміялася. Радість упійманої пташини бриніла у доччиному голосі. І очі її променились цією радістю – ось вони на мить зімкнулися, немов криючи свою таємницю, а коли розплющились, їх уже застилала мрійна поволока.

З потертого крісла промовляла до дівчини тонкогуба житейська мудрість, натякала на обачність, наводила сентенції з книги боягузтва, автор якої претендує на здоровий глузд. Сібіл не слухала. Вона чула себе вільною у в’язниці свого кохання – її принц, Чарівний Принц, був з нею. Вона викликала його образ із пам’яті, і він поставав перед її зором. Вона посилала свою душу по нього, і та приводила його до неї. Поцілунок її принца знов палав їй на устах, а повіки затеплились від його дихання.

Тоді Мудрість змінила тактику і завела мову про те, що треба приглянутись, треба перевірити. Можливо, цей юнак багатий. Коли цьому правда, то слід подумати про одруження… Але хвилі світової підступності розбивались об вуха Сібіл, стріли хитрощів марно ціляли в неї. Вона лише бачила, як ворушаться тонкі губи, і усміхалася.

Раптом вона відчула потребу заговорити. Насичена словами мовчанка стривожила її.

– Мамо, мамо! – скрикнула вона. – Чому він так палко покохав мене? Я знаю, чому я його покохала. Це тому, що він прекрасний, як саме Кохання! Але що він знайшов у мені? Я ж не варта його! Я така мізерна перед ним. І однак – не знаю, чому це, але я не відчуваю приниження. Я навіть пишаюся своїм коханням!.. Мамо, чи ти мого батька теж кохала так, як я Чарівного Принца?

Обличчя літньої жінки сполотніло під грубим шаром пудри; сухі її губи скривились у болісній спазмі. Сібіл метнулась до матері, обвила за шию руками і поцілувала.

– Пробач мені, матусю. Тобі, я знаю, боляче згадувати про нашого тата. Але це тільки тому, що ти його так гаряче кохала… Не треба цього смутку. Сьогодні я так само щаслива, як ти була двадцять років тому! Ой мамо! Дай мені стати щасливою на все життя!

– Дитя моє, ти ще надто молода, щоб думати про кохання. Та й що ти знаєш про цього юнака? Тобі навіть ім’я його не відоме! І так зовсім не личить поводитись. Тим більш тепер, коли Джеймс від’їздить до Австралії і в мене стільки клопотів, тобі б треба бути розважливішою… Проте, якщо він багатий…

– Ой мамо, мамо, дай мені стати щасливою!

Місіс Вейн глянула на дочку і стиснула її в обіймах з тим театральним жестом, які в акторів, бува, стають мало не другою натурою. У цю хвилину двері відчинились – і до кімнати ввійшов трохи незграбний присадкуватий хлопчина з кучмою каштанового волосся на голові і непропорційно великими руками й ногами. Він не мав і знаку сестриної витонченості, так що ледве можна було повірити в близьку спорідненість між ними. Місіс Вейн сторожко подивилась на сина, і усмішка її поширшала. Вона уявила собі, як то разюче має виглядати ця сцена в синових очах.

– Ти б трошки поцілунків приберегла мені, Сібіл, – добродушно пробурчав хлопець.

– Та ти ж не любиш, коли тебе цілують, Джіме! – вигукнула Сібіл. – У-у, такий страшний ведмедисько! – І, підбігши до брата, вона обняла його.

Джеймс Вейн ніжно глянув на лице сестри.

– Сібіл, ходім прогуляємось наостанці. Я ж, мабуть, ніколи вже не повернуся до цього осоружного Лондона. Та я певен, що й не жалкуватиму за ним.

– Сину мій, не кажи таких страшних слів, – зітхнула місіс Вейн, беручись лагодити якесь театральне вбрання в позлотицях. Її трохи розчарувало, що Джеймс не приєднався до них двох із дочкою, – тоді б картина була ще ефектніша.

– Чом не казати, мамо? Я ж так і думаю.

– Ти, сину, завдаєш мені болю. Я вірю, що, домігшися статку, ти повернешся з Австралії. У тих же колоніях не знайдеш пристойного товариства. Там і натяку на щось таке нема… Отож ставши багатим, ти повинен повернутися назад і влаштуватись у Лондоні.

– «Пристойне товариство!» – відгарикнувся хлопець. – Я й чути про нього не хочу. Мені лишень би заробити грошей, щоб забрати тебе й Сібіл з театру. Я ненавиджу театр!

– Ой Джіме! Ну нащо ти так? – сміючись, сказала Сібіл. – Але ж ти направду збираєшся зі мною прогулятись? О, це чудово! Я боялася, що ти підеш прощатися зі своїми приятелями – з Томом Гарді, який дав тобі цю бридку люльку, або з Недом Ленґтоном, який глузує з тебе, коли ти палиш її. Це дуже гарно, що ти даруєш мені свій останній день. Куди ж ми підемо? Ходім до Гайд-парку!