Портрет Доріана Ґрея (збірник)

– Ви були в опері?… – повільно і з болем у голосі перепитав Голворд. – Ви були в опері у той час, як Сібіл Вейн лежала мертва десь там у жалюгідній халупі? Ви можете казати мені, що інші жінки виглядали чарівно і що Патті співала божественно, – і це тоді, коли дівчина, яку ви кохали, ще не заснула спокійним сном у могилі? І-і, чоловіче! Подумайте лишень, які жахіття чекають на її маленьке біле тіло!

– Замовкніть, Безіле! Я не хочу цього чути! – вигукнув Доріан, пориваючись на ноги. – Не згадуйте мені про це! Що сталося, те сталося. Що минуло, те минуло.

– Для вас учорашній день уже минувшина?

– До чого тут час? Це тільки недалеким людям треба довгих років, щоб збутись емоцій! А хто сам собі господар, той може спекатись жури так само легко, як і знайти нову насолоду. Я не хочу підкорятися своїм почуттям. Я хочу розкошувати ними, тішитись удосталь, – але щоб вони були мені підвладні!

– Доріане, це жахливо! Щось вас цілковито змінило. Виглядаєте ви все тим самим чудовим хлопчиком, що день у день приходив до мене в робітню позувати. Але тоді ви були простим, безпосереднім, ніжним, ви були найчистішим створінням у цілому світі. А зараз… Не розумію, що скоїлося з вами. Ви говорите, як людина без жалю в серці… Це все вплив Гаррі, я знаю.

Юнак почервонів і, підійшовши до вікна, якусь хвилину дивився на колихке зело саду, заллятого сонцем.

– Я, Безіле, багато що завдячую Гаррі, – озвався він урешті, – і то більше, ніж вам. Ви тільки навчили мене марнославства.

– І я вже покараний за це, Доріане… Або колись буду покараний.

– Не розумію, до чого це ви, Безіле, – обернувся Доріан. – І чого ви хочете від мене? Ну, чого?

– Я хочу того Доріана Ґрея, що я малював, – сумно промовив художник.

– Безіле, – сказав Доріан, підходячи до нього і кладучи руку йому на плече. – Ви прийшли занадто пізно. Вчора, коли я почув, що Сібіл Вейн збавила себе віку…

– Збавила себе віку! О Боже! Невже це правда? – аж зойкнув Голворд, зводячи нажаханий погляд на Доріана.

– А хіба ви, любий Безіле, думали, що то був просто нещасливий випадок? Ясна річ, ні! Вона сама збавила себе віку!

Художник затулив обличчя руками.

– Оце жах! – пробурмотів він, здригнувшись.