Порушник праху

Хоча, звісно, у нього не було жодних підстав очікувати, що його дядько буде в офісі так пізно в суботу, але, підіймаючись сходами, він міг відкинути цю думку. Сьогодні він узувся в черевики на гумовій підошві, хоча навіть і від них дерев’яні сходинки рипіли й гуркотіли, якщо ступати посередині, а не ближче до стіни; думав, чому він раніше ніколи не цінував гумових підошов, адже ніщо не може з ними зрівнятися, коли треба трохи часу, щоб ви обміркували, що дійсно хотіли зробити; і тоді він побачив двері кабінету — тепер зачинені, хоча було ще дуже рано як на його дядька, щоб запалити світло, але двері виглядали саме так, як виглядають лише замкнені двері, тут і жорсткі підошви нічого не змінять. Відімкнувши двері своїм ключем, зачинив їх за собою на замок — засувку з брелком, — і сів у важке вертке крісло, де спочатку, ще до дядька, сидів його дід, — за столом, заваленим паперами, що ним його дядько замінив старий дідівський письмовий стіл-бюро, в якого прибиралася накривка. Через нього проходили всі важливі справи округу, більше, ніж утримувала його пам’ять, бо ж насправді його пам’ять — це для нього щось більше, принаймні це пошарпаний стіл і ці засмальцьовані від пальців побляклі, пожовклі документи, і потреби з пристрастями округу, які ці папери зафіксовували, вимірювали, зважували та обмежували, теж були однолітками і одним цілим; і сонце, що світило крізь тутове дерево, і вікно у нього за спиною, де був стіл, а на ньому — неохайно складені папери, чорнильниця, коробочка для скріпок, іржаві пера для ручок, йоржі для люльок і перекинута люлька, зроблена з маїсового качанчика, яка валялась у жмені попелу, і немита, у плямах, філіжанка з-під кави з блюдцем, і розмальований кухлик з гейдельберзької штубе[8], а ще стільниця, захаращена шматками скручених газет для розпалювання люльки, — саме так, як того дня у вазі на каміні вдома у Лукаса, — і перш ніж він навіть усвідомив, що це спало йому на думку, як підвівся та, узявши зі столу чашку з блюдцем, перетнув кімнату до вбиральні, несучи кавника і чайника, і несвідомо, мимохіть випорожнивши з них оденки, помив горнятко, блюдце, наповнив чайник і поставив його, чашку й блюдце назад на полицю, і повернувся до стільця, і знову сів, начебто й зовсім не був відсутнім, — і ще довго дивився на захаращений стіл, і весь цей знайомий безлад блякнув, доки вечоріло, занурюючись у безіменність ночі, у згасання сонця. Він роздумував, згадуючи, як його дядько сказав: усе, що є у людини, — це час між народженням і смертю, якої він боїться і яку ненавидить, доки має першу половину, і вигадує способи, як прожити другу половину, залишену. Несподівано він пригадав — це виринуло нізвідки, увесь час подразнюючи його увагу, втручаючись у думки: Едмондса нема вдома, навіть в Міссісіпі нема; він у лікарні в Новому Орлеані, на операції, йому видаляють камені у жовчному міхурі. Важкий стілець голосно торохнув по дерев’яній підлозі — майже так само голосно, як фургон, трусячись, їдучи по дерев’яному мосту, — коли він рвучко підвівся, а потім стояв біля столу, доки не змовкло відлуння і залишився тільки звук його подиху: він-бо вільний. А потім він зарухався: адже його мати знатиме, що вже скінчилася гра в бейсбол, навіть якщо не чула горлання на всю міську околицю, і вона знатиме навіть, за який час він здатний дістатися додому, нехай і у сутінках — і він вийшов, замкнувши по собі двері і знову спустився східцями. Зараз Майдан огорнули сутінки, запалилися перші вогні в аптеці (їх ніколи й не гасили у перукарні та більярдній, коли там були чистильник чобіт і швейцар, які відчиняли двері, вимітали волосся і сигаретні недопалки о шостій ранку), та й у крамниці дрібного продажу теж, отже, усім іншим з округу, окрім Четвертої дільниці, доведеться десь почекати, поки не озвуться з Фрейзерового магазину, що все знов «о’кей, доку», і тоді можна виїжджати на вантажівках і легкових автомобілях, і возах, і мулах з далеких вулиць та провулку, і повертатися додому, і лягати у постіль. Завернувши цього разу за ріг, він побачив: ось вона — буцегарня, маячить, тьмяна, без світла, окрім одного ґратованого прямокутника нагорі фасаду, де зазвичай поночі ув’язнені чорномазі — гравці в кості, торгівці віскі та бритвометальники — скликають своїх дівок та бабів, що стоять там, унизу, на вулиці, і де вже три години має сидіти Лукас (певна річ, гамселячи у сталеві двері, кличучи когось, аби принесли вечерю або, може, уже поївши та кричачи лише для того, аби скаржитися на якість їжі (адже, безперечно, вирішить, що це його право, як і у всіх, на помешкання та забезпечення). Люди у нас вважають: єдина задача громадського управління полягає в тому, щоб обрати одну людину, таку, як шериф Гемптон, досить значну або принаймні з клепками в голові та досить твердим характером, аби керувати округом, а потім заповнити інші вакансії своїми кузенами і шваґрами, які не змогли по-інакшому влаштуватися в житті та й ні в чому не тямили. Але тоді він був вільний, та й до того ж, напевно, усе закінчилося, і навіть якщо ні, він знав, що робитиме, і на це часу вистачить, так, завтра буде часу досхочу на це; усе, що йому треба зробити сьогодні, — це дати корму Здорованю — ще дві чашки вівса на завтра. Спочатку йому здалося, що він зголоднів або принаймні за мить мусить зголодніти, сідаючи за звичний стіл у знайомій кімнаті, де сліпучо-біла скатертина із серветками, і столове срібло, і келихи з водою, і ваза з нарцисами, трояндами та гладіолусами, а його дядько каже: