Читаем Порушник праху полностью

Він бачив його ще двічі після того: у чорному костюмі, у капелюсі, з ланцюжком від годинника, — але наступного разу без зубочистки, і Лукас дивився просто на нього, пильно у вічі, за п’ять футів, і пройшов повз нього, а він подумав: «Він уже мене забув. Він навіть мене й не пам’ятає», — доки наступного року дядько не сказав йому, що торік не стало Моллі, старої дружини Лукаса. Навіть не турбуючись, довго не міркуючи, звідки його дядько (певно, від Едмондса) міг це знати, швидко перемотав у своїй пам’яті все назад і сказав сам собі, відчуваючи власну правоту, полегшення, майже тріумф: «Тоді просто вона вмерла. Ось чому він мене не бачив. Ось чому він був без зубочистки», — думаючи з якимсь подивом: «Він був у скорботі. Не можна не бути чорномазим, коли горюєш», — а потім виявив, що вичікує, блукаючи Майданом, майже як два роки тому, коли шукав Едмондса, щоб передати йому ті два різдвяні подарунки-посилки, — і минуло два, потім три, далі чотири місяці, доки йому не спало на думку: а він бачив Лукаса у місті, було це раз на рік, у січні або лютому, і лише тоді зрозумів, чому: той приїжджав заплатити щорічні податки за свою землю. Отже, це було наприкінці січня, сонячного морозного дня. Він стояв на розі банку в блідому сонячному світлі та бачив, як Лукас вийшов із будівлі суду та перетинав Майдан просто йому назустріч, у чорному костюмі й сорочці без краватки, і чудовому старому капелюсі, набундючено зсунутому набакир, ідучи з такою прямою поставою, що пальто торкалося тільки плечей, з яких звисало, і вже видно було збоку в роті блискучу золоту зубочистку, і він відчував, як напружилися м’язи його обличчя, очікуючи, а Лукас підвів зір і ще раз глянув йому просто у вічі, дивлячись, напевно, зо чверть хвилини, а потім пішов далі, навіть трохи обігнувши вбік, щоб обійти; він теж не озирнувся та, стоячи на краю хідника, міркував у тьмяному холодному сонячному світлі: «Він цього разу мене навіть не згадав. Він мене навіть і не знав. Він навіть собі клопоту не завдав мене забути, — а потім подумав навіть з якимсь умиротворенням: — Усе скінчено». Тому що тепер він звільнився: той, який три роки одержимо втручався в його життя наяву і вві сні, тепер зник. Так, вони знову зустрінуться, безперечно; певна річ, вони перестріватимуться на вулиці в містечку, і так щороку, протягом Лукасового життя, але це буде вже не те: один буде вже не тим чоловіком, а лише його тінню, примарою, що наказала чорношкірим хлопчикам підняти його гроші та повернути, а другий буде лише спогадом про ту дитину, що простягнула гроші, а потім жбурнула їх на долівку, і спогад цей донесе до зрілої людини тільки збляклий проблиск про колись нестерпні сором і муки і потребу не у помсті, не у розплаті, а просто у відновленні самоповаги, у підтвердженні своєї мужності та білої раси. А одного разу той, інший, уже не буде навіть примарою того чоловіка, який наказав забрати монети, а для іншого муки і сором уже не будуть тим, що заслуговує на таку сильну пам’ять, але це стане лише легким, ледь відчутним повівом, як гірко-солодко-кислий смак щавлю — це листя він жував у дитинстві, — умерлим спогадом, що виринає тільки в момент смакування, а потім безслідно зникає, забуваючись, перш ніж відіб’ється у пам’яті. Він міг уявляти їхню зустріч, коли вони достатньо постарішають, і оголені нерви в них агонізуватимуть скаженим болем — таких люди, бо немає кращого слова, називають живими, і відстань, яка між ними вимірюватиметься не тільки минулими роками, але й половиною століття, стане нерозрізнюваною, як піщинки, як безліч вугляних пилинок у купі жару, і він скаже Лукасу: «Я той самий хлопчик, якому ви дали половину вашого обіду і який намагався розплатитися з вами такою річчю, якій люди знайшли назву «сімдесят центів», і все, що я міг вигадати, щоб зберегти своє обличчя, — це кинути їх долі. Хіба ви не пам’ятаєте?» А Лукас: «А це був я?» — або vice versa, усе навпаки, і це Лукас питатиме: «Я був тим самим, коли ви кинули гроші долі і не підняли, і я наказав двом чорномазим зібрати їх і віддати вам. Хіба ви не пам’ятаєте?» — і тоді настане його час дивуватися: «Це був я?» Тому що тепер усе скінчено. Він підставив іншу щоку, і це прийнято. Він звільнився.


Перейти на страницу:

Похожие книги

Купец
Купец

Можно выйти живым из ада.Можно даже увести с собою любимого человека.Но ад всегда следует за тобою по пятам.Попав в поле зрения спецслужб, человек уже не принадлежит себе. Никто не обязан учитывать его желания и считаться с его запросами. Чтобы обеспечить покой своей жены и еще не родившегося сына, Беглец соглашается вернуться в «Зону-31». На этот раз – уже не в роли Бродяги, ему поставлена задача, которую невозможно выполнить в одиночку. В команду Петра входят серьёзные специалисты, но на переднем крае предстоит выступать именно ему. Он должен предстать перед всеми в новом обличье – торговца.Но когда интересы могущественных транснациональных корпораций вступают в противоречие с интересами отдельного государства, в ход могут быть пущены любые, даже самые крайние средства…

Александр Сергеевич Конторович , Евгений Артёмович Алексеев , Руслан Викторович Мельников , Франц Кафка

Фантастика / Классическая проза / Самиздат, сетевая литература / Боевая фантастика / Попаданцы / Фэнтези
Ад
Ад

Анри Барбюс (1873–1935) — известный французский писатель, лауреат престижной французской литературной Гонкуровской премии.Роман «Ад», опубликованный в 1908 году, является его первым романом. Он до сих пор не был переведён на русский язык, хотя его перевели на многие языки.Выйдя в свет этот роман имел большой успех у читателей Франции, и до настоящего времени продолжает там регулярно переиздаваться.Роману более, чем сто лет, однако он включает в себя многие самые животрепещущие и злободневные человеческие проблемы, существующие и сейчас.В романе представлены все главные события и стороны человеческой жизни: рождение, смерть, любовь в её различных проявлениях, творчество, размышления научные и философские о сути жизни и мироздания, благородство и низость, слабости человеческие.Роман отличает предельный натурализм в описании многих эпизодов, прежде всего любовных.Главный герой считает, что вокруг человека — непостижимый безумный мир, полный противоречий на всех его уровнях: от самого простого житейского до возвышенного интеллектуального с размышлениями о вопросах мироздания.По его мнению, окружающий нас реальный мир есть мираж, галлюцинация. Человек в этом мире — Ничто. Это означает, что он должен быть сосредоточен только на самом себе, ибо всё существует только в нём самом.

Анри Барбюс

Классическая проза