Порушник праху

Минуло чотири роки, а вільним він був уже вісімнадцять місяців, і гадав, що все скінчилося: стара Моллі вмерла, а її та Лукаса заміжня дочка переїхала з чоловіком до Детройта, і зараз він нарешті чув випадково уривчасті, запізнілі поголоски, що Лукас живе в будинку сам, ні з ким не спілкується, такий вовкуватий, і не просто друзів не має, хай і своєї раси, а й навіть пишається цим. Він бачив його тричі на міському Майдані, але не завжди по суботах, — ні, адже минув рік відтоді, відколи він збагнув, що ніколи й не бачив його там по суботах, коли приїжджали і всі інші негри і більшість білих із різних сіл. Ні, навіть з того часу, як він його бачив, минув майже рік, і причина була не в тому, що він сам приїжджав побачити, а в тому, що Лукас там бував одночасно з ним, коли він походжав Майданом. Його прогулянки протягом року збігалися з присутністю Лукаса, який відвідував Майдан за необхідності — у будні, як білі, причому не фермери, а плантатори, які носили краватки і жилети, наче торгівці й лікарі, і наче самі юристи, нібито він відмовлявся, навіки відмовився поводитися та вбиратися так, як годиться не лише негру, а взагалі неграм із сільської місцевості, і завжди з’являвся в приношеному, але видно, що колись дорогого чорного тонкого сукна костюмі, такому самому, як на тому портреті в золоченій рамі, і чудовому капелюсі набакир, і накрохмаленій білій сорочці від діда, і з накрохмаленим комірцем без краватки, і важким ланцюжком від годинника, і золотою зубочисткою, яку його власний дід носив у верхній кишені піджака; уперше за другу зиму він озвався до нього, хоча Лукас одразу його пригадав; він подякував йому за патоку, а Лукас відповів, як відповів би його дідусь, хай, може, слова інші, і грамотність кульгає:

— Добряча вона цьогоріч вийшла. Як я її робив, то згадав, що хлопчаки якраз полюбляють солодке, а надто добру патоку, — і пішов собі далі, кинувши через плече: — Більше ні до яких потічків сеї зими не падай.