Порушник праху

Своє теля він покинув. Не лишалось і трьох тижнів до Різдва, і щодня після школи або по суботах він бував на Майдані, або там, де міг бачити цю площу або озирати її. День чи два стояли холоди, потім потеплішало, дув легкий вітер, незвично-яскраве сонце загорнулося серпанком, задощило, але він усе одно виходив і стояв просто неба на вулиці, де вітрини магазинів уже були переповнені іграшками та іншими різдвяними товарами, феєрверками і бенгальськими вогнями, вічнозеленими глицевими гірляндами, мішурою, або, зазираючи до запітнілих вікон аптеки чи перукарні, споглядав нетутешніх селян, тримаючи дві-чотири посилки по чверть долара за кожну, сигарети для Лукаса та склянку нюхального тютюну для його дружини, — усе в кишені загорнуто в яскравий різдвяний папір, — доки, нарешті, не побачив Едмондса та не віддав йому подарунки, щоб він вручив цим людям на Різдво. Але це лише відшкодовувало (удвічі) ті сімдесят центів, бо мертвотний, страхітливий, крижаний диск іще висів щоночі у чорній безодні злості та безсилля: «Якби він спочатку був просто чорномазим, лише на одну секунду, бодай на якусь мізерію, бодай на якусь крихітну дрібку секунди…». Отже, у лютому він почав відкладати гроші у скарбничку — двадцять п’ять центів, що він отримував щотижня від батька як грошову підмогу, і двадцять п’ять центів, які платив йому дядько, щось на кшталт офісної зарплати — доки у травні не накопичив достатньо, і він пішов зі своєю матір’ю, яка допомогла йому вибрати квітчасту сукню зі штучного шовку, і послав ту сукню поштою для Моллі Бічем на ім’я Керотерза Едмондса, Сільська Безкоштовна Доставка[7], і нарешті він відчув щось подібне до полегшення, бо лють зникла, але він так і не зміг забути горя і сорому; диск, як і раніше, висів у чорному склепінні, але минув майже рік, і склепіння вже перестало бути таким чорним, а диск дедалі блякнув, і можна було навіть спати під цим місячним світилом, так само, як, нарешті, виснажившись безсонням, засинають під згаслим місяцем на ущербі. Це сталось у вересні; шкільні заняття мали початися наступного тижня. Одного разу по обіді він прийшов додому; на нього чекала мати.

— Тут щось тобі є, — сказала вона. Це було талонне відро свіжої домашньої патоки, звареної із сорго, і він одразу знав відповідь, задовго до того, як мати скінчила говорити: — Це хтось послав тобі із садиби містера Едмондса.

— Лукас Бічем, — майже скрикнув він. — А він давно пішов? Чому на мене не почекав?

— Ні, — відповіла мати. — Він не сам приніс. Він це послав. Це привіз білий хлопчик на мулі.

Це було все. Усе повернулося до самого початку, звідки почалося; стало навіть гірше, бо цього разу Лукас наказав рукам білого підняти його гроші та повернути. Тоді він зрозумів, що не зможе знову почати, бо якщо віддати патоку, відвезти та пожбурити відром у Лукасові двері, — це будуть знову ті ж самі монети для Лукаса, які він накаже комусь підібрати та повернути власнику, не кажучи вже про те, що йому доведеться поїхати на шетлендському поні, якого він давно переріс і на якого соромиться сідати, а його мати не погоджується дати йому пристойного коня, якого він так хотів і якого йому обіцяв дядько, а до Лукасових дверей, куди хочеться жбурнути відром, треба діставатися сімнадцять миль, щоб покінчити цю історію. Це мало бути все; усе, що мало б його звільнити, було не просто неосяжне для нього, але й неможливе, і він міг лише чекати, коли щось зміниться, або забути про це, якщо не може дати собі раду.