Порушник праху

Зо мить — принаймні півсекунди — Лукас дивився на білого спокійним, спостережливим поглядом, вивчаючи того і поволі нахиляючи коробку, доки не вловив у долоню ще одне імбирне печиво, а потім підняв кутик рота і посмоктав горішній зуб — досить голосно, у моторошній тиші, але в цьому звуку не було ні глузування, ні протесту, ні навіть незгоди — узагалі нічого. Але Лукас зробив це немов несвідомо, як зробив би будь-хто, хто їсть імбир, — клацаючи зубами за сто миль звідсіля, на самоті, — і сказав:

— Так, чував я цю ідею раніше. І помітив, що розносять її навіть не Едмондси, — на що білий заводій скипів та підскочив у сліпій люті, ухопивши з півдюжини барків для кінського запрягу, які лежали за прилавком, невидющо загарбав один та вже почав був махати, коли крамарів син, жвавий молодик, майнув навколо прилавка чи навіть перестрибнув через нього та схопив того чоловіка так, що барок просто пролетів через прохід, нікому не зашкодивши, та розбився, ударившись об нерозпалену грубу; потім підскочив інший чоловік і допоміг тримати того нападника.

— Йди звідси, Лукасе! — сказав крамарів син через плече. Проте Лукас так і не зрушив з місця, тримаючись досить спокійно, навіть зневажливо, навіть глузливо, навіть не дуже уважно, — яскрава барвиста коробка, як і раніше, балансує в лівій руці, а маленьке печиво — у правій; стояв, просто спостерігаючи, як син власника з напарником утримували білого, який аж піною бризкав і сипав прокльонами.

— Іди звідси до дідька, дурню чортовий! — волав крамарів син: і тільки тоді Лукас зарухався, не кваплячись, без поспіху розвернувся і попрямував до дверей, піднісши праву руку до рота, а як він вийшов за поріг, можна було побачити, що він невпинно та зосереджено жує.

Через оці півдолара. Насправді сума, звісно, сімдесят центів, а монет усього чотири, але він уже давно за ті частки секунди перевів їх в одну монету, одним номіналом, однією вагою, непропорційно до жалюгідної вартості цих грошей. Траплялося, коли його здатність шкодувати або, може, просто мучитися, нарікаючи, хай там як, нарешті якоїсь миті полишала його і наставали моменти спокою, коли він казав сам собі: «Принаймні у мене є півдолара, бодай щось у мене є», — але ж тепер це виявилося не лише його помилкою, але й ганьбою, а головний герой дійства — цей негр, і ця кімната, і ця мить, та й сам цей день, — усе тепер, випалене, відбилося в круглому символі монети, і він уявляв, як лежить, дивлячись без нарікань, а погляд навіть умиротворений; щодня ця монета дедалі набрякає, розростається до неможливих розмірів, навічно різьблена в чорному склепінні його страждань, як останнє мертве, згасле місячне світило, яке завжди в повні. Він бачив самого себе, свою вутлу тінь, яка жестикулює, така мізерна на тлі свого безумного і марнославного затемнення, намарно лютуючи, але така невтомна, тому що він ніколи не зупиниться, він не міг тепер здатися, бо зганьбив не лише свою мужність, але й усю свою расу. Щодня після школи і цілого суботнього дня, якщо не було гри у бейсбол або полювання, або ще чогось, чого він хотів чи мав зробити, він ішов до дядька в офіс, де відповів на телефонні дзвінки або бігав з дорученнями, тобто виконував усе, що нагадувало якусь подобу відповідальності, навіть якщо насправді необхідності не було — це принаймні був якийсь натяк на його готовність додати собі частку ваги, значущості. Він розпочав це ще з дитячих років, коли ледве міг згадати — через сліпу і безмежну відданість єдиному брату своєї матері — над цим почуттям він ніколи й не намагався міркувати, і таке життя вів змалечку. Пізніше, підлітком п’ятнадцяти-шістнадцяти, а потім і юнаком сімнадцяти років він думав про хлопчика і його вихованця, пестунчика-телятко, яке той хлопчик піднімав та переносив на пасовисько над парканом щодня; спливли літа, і ось — дорослі чоловік і бик, а худобу, як і раніше, піднімали та переносили над парканом до пасовиська щодня.