Порушник праху

Тому він зняв ще й мокрий натільний комбінезон, а потім знов опинився в кріслі, перед уже яскравим, розпаленим вогнем, який палахкотів, і, загорнутий у ковдру, наче кокон, оповитий тепер безпомилково достеменним запахом негрів, — запахом, який би йому й не згадався, коли б не цей випадок. За весь цей час, що тепер вимірювався по-іншому — минуло насправді кілька хвилин, — а він би зійшов у могилу, не вельми й сушачи голову над тим, щó цей запах означає, — може, він не належить ні расі, ні навіть злиденному життю, а просто означає умову — ідею — віру: примирення, пасивне примирення ними із самою думкою, що вони, негри, навіть і не повинні митись як слід, ретельно, або часто, або навіть узагалі часто митися чи купатися, хай і без зручностей, аби бути чистими; насправді навіть краще, аби вони цього не робили. Але ні зараз, ні тоді цей запах нічого не значив; мала минути година, доки це станеться, а далі ще чотири роки, доки він не усвідомив масштабів наслідків і як це відбилося на ньому; він уже стане дорослим, коли усвідомить, що він це прийняв. Отже, він просто вдихнув цей запах, а потім перестав відчувати, бо звик до нього — він добрячу частку життя провів у Паралі, матері Алека Сендера, в їхньому будиночку на задньому дворі, де вони з Алеком гралися за негоди, коли ще були малюками, а Паралі куховарила для них, пекла коржики з непросіяного борошна, годуючи між двома трапезами в маєтку, і вони з Алеком одразу ковтали цю їжу, і обом вона однаково смакувала, і він навіть не міг уявити такого існування, де не було б цього запаху і яке б його позбулося. Він увібрав цей запах у себе назавжди і просякнувся ним, і так буде, — це завжди було частиною його невгамовного минулого, це було невід’ємною частиною його багатющої спадщини як південця. Йому навіть не треба цуратися його, просто він уже не відчуває цього запаху, так само як курець люльки вже не відчуває її духу, вона для нього наче охолола, і ця файка давно стала часткою його одягу, як і ґудзики та петлі; і він, сидячи, навіть трохи задрімав, закутаний у теплу шматяну ковдру, рясно напахчену; одного разу він трохи скинувся, коли почув, що Едмондсів хлопчик і Алек Сендер, які до того сиділи навпочіпки біля стіни, підвелися та полишили кімнату, але це його не надто розбурхало, і він знову занурився в теплий сопух ковдри, а той чоловік досі стояв над ним, біля вогню, заклавши руки за спину, бракувало тільки сокири і вовняного пальта, а за винятком цього, виглядав точнісінько як тоді, коли згори подивився на струмок і першим побачив того, хто потопав; чоловік у гумових чоботях і вицвілому комбінезоні, який носять негри, але з важким золотим ланцюжком від годинника, причепленим до нагрудника комбінезона, і невдовзі по тому, як вони ввійшли до кімнати — він того не усвідомлював, — цей чоловік повернувся та щось узяв із заставленої камінної полиці та поклав собі до рота, а він сам лише опісля побачив, що це таке — золота зубочистка, така, якою користувався його рідний дід; та й капелюх був з бобрового хутра, виготовлений вручну — такі його дід купляв по тридцять-сорок доларів штука, — сидів не щільно, а трохи відсувався над обличчям, кольором як у негра, але ніс мав високу спинку, був навіть з легким горбочком, а вираз цього обличчя не являв почуттів ні як на чорного, ні як на білого, був навіть не зверхнім чи презирливим: просто застиглим у нетерпимості, непіддатливим і стриманим.

Тут повернувся Алек Сендер, тримаючи його одяг, висушений і досі майже розпечений від грубки, і він одягнувся, ледь залізши у зашкарублі чоботи; Едмондсів хлопчик знову сів біля стіни, почавши щось їсти з долоні, а він сам сказав:

— Я пообідаю у містера Едмондса.

Чоловік не обурився і не висловив згоду. Він не ворушився; він навіть не дивився на нього. Він просто сказав, непохитно і спокійно:

— Вона вже все виставила.