Порушник праху

Чоловік, жодного разу не зупинившись, піднявся сходами, перетнув терасу, відчинив двері та ввійшов, а тоді він, Алек Сендер і Едмондсів хлопчик подалися слідом: хол — майже тьмяний після сліпучого сонця та барвистої природи, і вже можна було відчути запах — так, запах, який він несвідомо вловлював усе життя, той запах, який витає у помешканнях, де живуть люди, у котрих тече бодай краплина негритянської крові, живуть так само, як він завжди знав: усі, хто носить прізвище Маллінсон, точно мають бути методистами. А далі була спальня: гола, мощена, досить чиста, нефарбована, без килимка долівка, а в одному кутку — під яскраво-картатою клаптевою ковдрою, під тінистим балдахіном — ліжко, певно, успадковане з будинку Керотерза МакКасліна, а далі був потрісканий дешевий комод з Ґранд-Репідс[2], а потім — нічого, або здавалося, що нічого; лише пізніше він помітив — чи згадав, що помітив, заставлену камінну полицю, де виднілися квітчаста гасниця, розмальована вручну, і ваза, наповнена згортками зім’ятих газет, а над камінною полицею — кольорові літографії з календаря, якому вже три роки: картинки зображали Покахонтас у пір’їстій і торочкованій оленячій шкурі — уборі вождя племені сіу або чіпп’юа[3] — стоїть на балюстраді з італійського мармуру, у саду строгих кипарисів, а у темному кутку навпроти ліжка — хромолітографічний портрет двох людей, оправлений у золочену раму, на золоченій підставці. Але він ще не бачив картини, як і всього іншого, бо все, що його зараз цікавило, — це було вогнище, мазаний глиною, складений з плиток камін, де полум’я майже згасло, і окремі жаринки у дровах спалахували і тліли в сірому попелі. Поруч із каміном у кріслі-гойдалці сиділа дитина — принаймні так йому спершу здалося, поки він ще не розрізнив обличчя. Він навіть зупинився і досить довго роздивлявся жіночу постать, яка сиділа в кріслі, бо готовий був ще щось пригадати з того, що йому розповідав дядько — принаймні щодо Лукаса Бічема. Дивлячись на неї, уперше зрозумів, яка насправді це літня людина. Має бути такою — крихітна, стара, завбільшки майже як лялька, жінка, набагато темніша за чоловіка, у шалі, у фартуху, голова завинута бездоганно білою хустиною, на яку був надітий пістрявий капелюшок, оздоблений якимсь орнаментом. Але йому не спадало на думку, що саме казав його дядько, а потім здалося, що він навіть не пам’ятає розповідей, а тепер он — сам сидить у кріслі просто перед вогнищем, куди Едмондсовий хлопчик підкладає дрова і соснові тріски. Алек Сендер, присівши навпочіпки, стягнув з нього геть мокрі чоботи, а потім штани, а вставши, звільнив від пальта, светра і сорочки, і обом доводилося ухилятися кругом та навколо, оминаючи чоловіка, який сидів біля вогнища, спиною до жару, у гумових чоботях і капелюсі, знявши лише вовняне пальто, і тоді знову поряд з ним виникла та стара жінка, нижча навіть за нього і Алека Сендера, хоча обом тільки дванадцять, з іншою яскравою клаптевою ковдрою, перекинутою через руку.

— Усе скидай, — сказав чоловік.

— Я не… — почав був він.

— Усе скидай, — повторив чоловік.