Порушник праху

— Тягни його рушницю, Джо, — сказав він.

Так вони йшли, а Едмондсів хлопчик і Алек Сендер услід за ними, вервечкою уздовж струмка, до мосту і на стежку. Невдовзі він більше не тремтів; йому просто зараз було холодно і мокро, та це мине, якщо лише він не припинить рухатися. Вони перейшли міст. Тепер попереду з’явилася брама, звідки можна було дістатися через парк до Едмондсової господи. Він ішов майже милю; мабуть, він обсушився та зігрівся, адже стільки подолав дороги, і все ще йому здавалося, що треба зайти у браму, аж раптом він збагнув, що так туди й не зайшов, ні, не зайшов, зараз уже пізно. Він казав собі, що вся причина в тому, що хоча Едмондс — старий парубок і не терпить у себе вдома ніяких жінок, сам Едмондс може так і не дозволити йому знову покинути будинок, доки його не відправлять назад до матері, і все ще переконував себе в цьому, навіть попри все знання: справжня причина полягала в тому, що він не міг уявити, як насмілиться сперечатися з тим чоловіком, який ступає попереду, так само, як не міг сперечатися зі своїм дідом, і не від страху чи навіть погрози розправи, а тому, що, як і його дід, цей чоловік, який ступав попереду, був просто нездатний навіть помислити, як такий жовторотий суперечить йому та ігнорує його накази.

Так, коли вони проминули ворота, він навіть не глянув на нього, і тепер вони всі попрямували, повернувши праворуч, бічним шляхом — не стежкою, що веде до хатин, де живуть орендарі чи слуги, яку видно за декілька футів, але зарослим, покинутим манівцем, який зміївся чи то по яру, чи по якійсь дорозі, під пагорбом, і стежка була така ж гордовито-незалежна та непрозірна. А потім він побачив і хатину — хижку, — і згадав усю історію, цю легенду: як Едмондсів батько передав своєму кузену-негру і його спадкоємцям у довічне користування будинок із десятьма акрами землі, цю довгу смугу землі посеред плантації у дві тисячі акрів, як поштова марка у центрі конверта, — нефарбований дерев’яний будинок, з нефарбованим парканом, нефарбованими ворітьми без засуву. Той чоловік запросто розчахнув хвіртку коліном, знову ж таки не озираючись, а троє: він, Алек Сендер і Едмондсовий хлопчик — стежили за ним, стоячи надворі. Тут навіть улітку не росла трава; він міг уявити, як це — зовсім голо, ні бадилинки, ні гілочки — нічого, а пил щоранку вимітав хтось із жінок Лукасового дому мітлою з вербового гілля, вимальовуючи викрутаси, вісімки та петлі, які протягом дня поволі забруднювалися послідом і загадковими трипалими відбитками курячих лап, немовби (йому зараз це пригадалося, у шістнадцять років) ландшафт в мініатюрі з епохи гігантських ящерів, і четверо пішли тим, чим і ходити було важко, тому що поверхня була скоріше багном, ніж дорогою, утоптана ногами смужка, яка прямо лягала між двох кордонів: консервних бляшанок і порожніх пляшок, і порцелянових друзок, і засипаного землею фаянсу, аж до нефарбованих східців на ґанку та до тераси, окрай якої теж валялися бляшанки, але ще більше — порожні галонові відра, куди колись наливали патоку або, може, фарбу, а ще — відра з-під води чи молока, і одна п’ятигалонна каністра для гасу з обрізаним верхом, і половина того, що колись комусь служило (безсумнівно, Едмондсу) кухонним баком для гарячої води, порізана смужками, як бананова шкуринка — а крізь неї ще з минулого літа проросли квіти, чиї мертві стебла та висохлі й тендітні вусики тепер знічено похилилися. Окрім цього, ось і сам будинок, сірий та обшарпаний вітром, і не лише тому, що непофарбований, а тому, що якийсь усамітнений, незалежний, несприйнятливий до фарби; і цей будинок сприймався не лише наче одне-єдине можливе продовження вигину занедбаної дороги, але й увінчував її, неначе в’юнке різьблене акантове листя на капітелях давньогрецьких колон.