Порушник праху

— Цікаво, чи захопив Гемптон із собою лопату. Це все, що стане йому в пригоді.

— Йому там позичать лопату.

— Так… якщо лишиться, щó ховати. У них бензин є навіть на Четвертій дільниці.

— Я думав, старий Скіпворт про це подбає.

— Атож. А це Четверта дільниця. Вони робитимуть те, що їм Скіпворт загадає, доки той чорномазий у нього. Але він хоче передати його Гемптону. Отоді все й станеться. Сподіваюся, Гемптон й надалі буде шерифом округу Йокнапатофа, але тут він — просто ще один із Четвертої дільниці.

— Ні. Сьогодні вони нічого не робитимуть. Сьогодні по обіді вони поховають Вінсона, а палити чорномазого просто на похороні — це неповага до небіжчика.

— Це так. То, мабуть, сьогодні буде, увечері.

— Це в неділю ввечері?

— А це що, Ґаврі винен? Лукасу варто було раніше над цим помізкувати, а він обрав саме суботу, аби вбити Вінсона.

— Про це не знаю. Сподіваюся, у Гемптона непросто буде забрати арештанта.

— Чорномазого душогуба? Та хто в наших краях або й у державі бодай пучкою кивне, аби помагати йому боронити чорномазого, який стріляє білому в спину?

— Або будь-де на Півдні.

— Так. Або будь-де на Півдні.

Він усе це раніше чув; чи не прогулятися йому ще раз? От тільки його дядько, може, нагодиться приїхати до міста — забрати пошту опівдні у відділенні, і якщо дядько його не помітить, то справді може сказати його матері, що не знає, де він був, — і, певна річ, йому передусім згадався порожній офіс, але якщо він піде саме туди, то й дядько там буде. Аж тут він знову згадав, що забув дати корму Здорованю ще й сьогодні вранці, але вже запізно, та й до того ж усе одно можна прихопити фураж із собою — а відсипаючи корм, він точно знав, як чинитиме: шериф виїхав з міста близько дев’ятої; будинок констебля — за п’ятнадцять миль по бруківці, не дуже добрій дорозі, але шериф неодмінно має туди поїхати і повернутися з Лукасом до полудня, навіть якщо зупиниться десь, аби нагадати про себе кільком виборцям, — а задовго до того він повернеться додому, осідлає Здорованя, приторочить мішок з кормом до сідла та поїде прямо у протилежний бік від Фрейзерового магазину та гнатиме коня, нікуди не ухиляючись, навпростець, дванадцять годин поспіль, і буде вдома близько півночі, нагодує Здорованя й дасть йому відпочити до світанку або навіть довше, якщо він справді так і поїде, — а потім зробить дванадцять годин назад, отже, разом — вісімнадцять, або, мабуть, навіть двадцять чотири, або навіть тридцять шість, але принаймні все закінчить, усе виконає, і не буде більше люті і обурення під час лежання в постелі, намагань примусити себе заснути, рахуючи овець. Він повернув за ріг та пішов протилежним боком вулиці, а далі опинився під навісом у зачиненій кузні, — важкі подвійні дерев’яні двері не замкнені на засув або клямку, але замковий ланцюг пропущений і звисає крізь діри так, що ланцюгові сплетення утворювали майже альков; там ніхто не помітить його з жодних кутків вулиці, згори чи знизу, ні, навіть ті, що минають кузню (але не мати, бо сьогодні вона все одно нікуди не вийде), хіба навмисно стануть подивитися. Задзвонили дзвони низькими, повільними, різноголосими переливами, руладами, строфами та антистрофами, від дзвіниці до дзвіниці, звідки з шумом злетіла голубина зграя, у місті, де на вулиці та на Майдані раптом виник одноманітний, поважний потік чоловіків у строгих темних костюмах і жінок у шовках та з парасольками, і дівчат, і юнаків, які йшли парами, розмірено та поважно, у такт ніжному дзвону. Ні, Майдан і вулиця знову порожні, хоча дзвони ще якийсь час дзвонять, небожителі, безземельні мешканці безпокривного повітря, надто високо, нечутливі до тих, хто повзе по землі; і поступово змовкають удари, стихають від підземного здригання оргáнів та невпинного, шаленого, монотонного голубиного туркання; зграя знову повсідалася. Два роки тому дядько сказав йому, що у лайці немає нічого поганого; навпаки, це не лише корисно, але й нічим не замінне і цінне тільки тому, що запас лайки — обмежений, і якщо витратити все на ніщо, просто аби випробувати, то можна збанкрутувати; отже, він сказав собі: «Якого чорта я тут вештаюся?» — і одразу надав собі ясну як день відповідь: не для того, щоб побачити Лукаса, бо вже бачив Лукаса, але для того, аби Лукас міг знову його побачити, якщо забажає, і хай погляне на нього не просто з краю невідступної смерті, але й в апофеозі бензинового ревучого вогнища. Тому що він був вільний. Лукас уже не був його турботою, він уже не був Лукасовим янголом-охоронцем чи сторожем, бо Лукас сам позбувся його та звільнив.