Порушник праху

— Розумієш? — сказав дядько. — Він не має нічого проти тих, кого називає «чорномазими». Якщо ти його спитаєш, він, певно, тобі відповість, що любить їх навіть більше, ніж декого з білих, — він так думає і сам у це вірить. Вони, мабуть, вряди-годи ошукують його на кілька центів, коли недоплачують у крамниці, або, напевно, навіть дещо з товару цуплять — то пакетики жуйки, то синьку, то банан, то бляшанку сардин, то пару шнурків, то склянку еліксиру, який випрямляє волосся, — ховають собі під пальта і фартухи, — і він це знає, а може, навіть їм безкоштовно дає кісток чи протухлого м’яса, що йому вислав м’ясник зі свого холодника, чи зіпсутих льодяників, чи смальцю. Усе, чого він вимагає, — щоб вони поводились як чорномазі. Це те ж саме, що зробив Лукас: сказився та вбив білу людину, — і містер Ліллі, певно, переконаний, що всі негри прагнуть зробити те ж саме, — і тепер білі схоплять чорного та спалять, і всі, звісно, чинитимуть з ним так, як Лукас їм і бажає — як білі люди: усі вони, безперечно, дотримуватимуться правил: чорномазий поводиться як чорномазий, а білий поводиться як білий, і з обох сторін — жодних справжніх образ (бо містер Ліллі не Ґаврі), а коли лють охолоне, то, цілком можливо, Ліллі буде в лавах перших, хто жертвуватиме готівку на влаштування похорону Лукаса і на підмогу його вдові та дітям, якби такі були. Це ще раз доводить: ніхто не зможе спричинити собі більше горя, якщо сліпо не чіплятиметься за гріхи і клітки своїх предків.

Тепер вони бачили Майдан, теж порожній — амфітеатрове освітлення магазинів, тонкий білий олівець пам’ятника конфедератам вияскравлювався на тлі масивної будівлі суду, яка здіймала свої колони у небо навпроти тьмяного чотирибічного циферблату настінного годинника, кожний кут якого виступав у слабкому світлі лампочок, непримиренно, ніяк не збігаючись із цими чотирма закріпленими механічними гласами, воланнями проклять і попереджень — як ряхтіння світляка. Цієї ж миті навпроти в’язниці у спалахах і відблисках вогнів заревів мотор маленького автомобільчика: машина одразу здалася мізерною порівняно з величезним і безлюдним вечірнім містом, але й занадто нахабною, виринувши невідомо звідки, і запетляла Майданом; з неї верещав голос, молодий голос — без слів, навіть не крик: шквал, великий і безглуздий — і авто помчало геть Майданом, завершивши окреслене коло, повернулося в нікуди й зникло. Вони повернули до тюрми.