Порушник праху

— Так, — відповів тюремник. Потім він повернувся і пішов далі, відстібаючи в’язку ключів від пояса під патронташем, щоб відчинити важкі дубові двері у верхній частині сходів, відчинив їх і розчахнув. Це був один суцільний шматок деревини, тесаний вручну, понад два дюйми завтовшки, на якому висів важкий новомодний замок — на залізній скобі, пропущеній ще через дві залізки, що, як і важкі петлі у формі розет, були теж зроблені вручну, виклепані сторіччя тому в кузні, що навпроти — там, де він стояв учора. Якось минулого літа якийсь нетутешній з міста приїхав, архітектор, що певною мірою нагадував йому його дядька, сам без капелюха і без краватки, у тенісних туфлях і приношених фланелевих брюках, у кабріолеті — автівці без даху (влетіло це йому у три тисячі доларів), у машині — ящик з-під шампанського, либонь, усе випив, — їхав не через місто, але наосліп, нікому не завдаючи шкоди, а просто ведучи машину вздовж тротуару, а хідником просто влетів у вітрину магазину, розбивши на друзки, досить напідпитку, дуже веселий, живих грошей у кишені заледве й п’ятдесят центів, але досхочу всіляких посвідчень і тек із чеками — корінці рахунків у банку в Нью-Йорку, сума понад шість тисяч доларів, — і він наполягав, щоб його посадили в тюрму, хоча начальник судової дільниці та власник вітрини просто намагалися переконати його піти до готелю і проспатися, аби він міг тверезим виписати чек за вітрину та стіну. Врешті начальник таки посадив його у в’язницю, де той одразу заснув, як немовля, а його авто повезли до гаражу, а вже о п’ятій ранку тюремник подзвонив тому ж начальнику судової дільниці, аби той прийшов і забрав арештанта, бо той йому всю челядь скаламутив, перемовляючись через стінку своєї камери з чорномазими сусідами. Отже, явився начальник судової дільниці та силоміць витягнув того з камери, а він ще й хотів вийти з бригадою виряджених на вуличні роботи, аби разом працювати, але йому не дозволили цього зробити, і машину вже поремонтували, але він усе одно не покинув міста, днював і ночував у готелі, був там ніч і два дні, потім дядько навіть запросив його не вечерю, де обидва, дядько і той чоловік, три години поспіль розмовляли про Європу, Париж і Відень, і його мати теж це слухала, хоча його батько вибачився та пішов, а потім той гість іще два дні домагався від дядька і мера, і ради олдерменів[14] і, нарешті, наглядацької ради, аби йому продали ці двері, або, якщо вони не продаються, то принаймні дати йому деревину, пази та петлі.

Але вони щойно покинули світ людей, які працювали та в яких був рідний дім, які створили сім’ї та піклувалися за кревних і намагалися заробити трохи більше грошей, аніж, можливо, заслужили чесним шляхом або принаймні у законний спосіб, трохи витрачати відкладеного на розваги і ще щось заощадити на старість. Тому що навіть коли дубові двері знову хитнулися та грюкнули за ними, здавалося, на них війнуло несвіжим духом всієї людської деградації та ганьби — сопухом креозоту, екскрементів, несвіжої блювотини, непоправної шкоди, презирства і відторгнення, немов якийсь відчутний тягар, який долали їхні тіла, рухаючись уперед, коли вони здолали останні східці та зайшли у прохід, який насправді був частиною головної камери, арештантської, відрізаної од решти помешкання стінкою з дротяної сітки, неначе курник або собача халабуда, а всередині стояли триярусні нари; в далекому куті біля стіни лежали п’ятеро негрів — нерухомі, із заплющеними очима, ні звуку хропіння, ані взагалі бодай якогось звуку — лежали нерухомо, у ряд, безпристрасні, безживні, у тьмяно-запорошеному миготінні єдиної лампочки без плафона, начебто були забальзамовані, а тюремник знову зупинився, учепившись у сітку, уп’явшись зором у непорушні фігури.

— Погляньте на них, — промовив тюремник надто гучним голосом, надто верескливим, просто на межі істерики. — Мирні як ті ягнятка, але жоден з цих клятих не спить. Та я їх не звинувачую: ось-ось поночі сюди вломиться юрма білих з рушницями та каністрою бензину. Проходьте, — сказав він, розвернувся та рушив далі. Трохи далі були затягнуті сіткою двері, зачинені не на висячий замок, а лише на гачок-засув та скріпку, так, як замикають собачу халабуду чи кукурудзяну сапетку, де сушать зерно, але тюремник їх проминув.

— Ви помістили його у камеру, так? — спитав дядько.

— Гемптон наказав, — відповів тюремник через плече. — Не знаю, може, тут помістять білого, який у голову забере, що спати не зможе, доки не вб’є когось, отоді сюди його й під замок. Я всі ковдри з койки позабирав.

— Може, тому, що він тут не встигне виспатися? — спитав дядько.