Порушник праху

— О, — сказав дядько. — Це окружний прокурор, ось хто повісить тебе або пошле до Парчмена, а не я.

Лукас досі блимав очима, не швидко, але безперестанку. Він спостерігав за ним. І раптом збагнув, що Лукас не дивиться ні на дядька, ні на що, і, мабуть, нічого не бачить уже три або чотири секунди.

— Знаю, — сказав Лукас. — Тоді ви можете вести мою справу.

— Вести твою справу? Захищати тебе перед судом?

— Я вам точно заплачу, — мовив Лукас. — Не переймайтеся.

— Я не захищаю вбивць, які стріляють людям у спину, — відповів дядько.

І Лукас знову зробив той самий жест темною ґулястою рукою.

— Облишмо судовий розгляд. Ми ще до нього не дійшли.

І тепер він побачив, що Лукас дивиться на дядька, опустивши голову так, що дивиться на того знизу вгору з-під сивих волокон брів — розумно-невідступним поглядом, потайливим, з прихованими намірами. Потім Лукас сказав:

— Я хочу найняти когось… — і затнувся. І, спостерігаючи за ув’язненим, він подумки згадав одну літню пані, зараз покійну сусідку, яка носила фарбовані накладки-шиньйони і завжди лишала на полиці у коморі велику миску спечених удома булочок для всіх дітей на вулиці, а одного разу влітку (йому було тоді ледь сім чи вісім) навчила їх грати в п’ятсот: сидячи за картковим столом у своїй тінистій критій бічній галереї спекотними літніми ранками, вона, плюючи на пальці, виймала карту з колоди і клала на стіл. Її рука, звісно, ще готувалася взяти карту, але просто лежала біля колоди, напохваті, коли наступний гравець викривав себе якимсь несподіваним порухом чи жестом радості або тріумфу або, може, тяжко дихаючи у прагненні перегнати, перемогти, після чого вона швидко казала: «Зачекай. Я не ту взяла», — і клала свою карту назад, хапала іншу й ходила з неї. Це було достоту як вчинив Лукас. Він і раніше сидів тихо, але зараз немов закам’янів. Здавалося, він навіть не дихає.

— Найняти когось? — спитав дядько. — У тебе вже є адвокат. Я вже взявся розглядати твою справу, ще до того, як прийшов сюди. Я розповім тобі, як чинити, щойно ти розкажеш, як усе сталося.

— Ні, — відповів Лукас. — Я хочу когось найняти. Це не конче має бути адвокат.

Тепер його дядько втупився на Лукаса.

— Зробити — що?

Він дивився на них обох. Тепер це не було дитячою грою у п’ятсот без ставок, яку він пригадав, а більше нагадувало покер.

— То ви зробите чи не зробите одну справу? — спитав Лукас.

— Ти не збираєшся сказати мені, чого хочеш, доки я не пообіцяю, що це виконаю? — підсумував дядько. — Гаразд, — вів далі він. — Тепер я розповім тобі, що ти маєш робити. Отже, що сталося вчора? Мені потрібні точні факти.

— Значить, ви не хочете цю справу, — сказав Лукас. — Ви все ще не сказали «так» чи «ні».

— Ні! — вигукнув його дядько різко й занадто голосно, одразу схаменувшись, але знову заговоривши, ледве надавши розгніваному голосу справді спокійного звучання: — Тому що ти не можеш нікому пропонувати жодних справ. Ти у тюрмі, і це вже від Божого милосердя залежить, чи не витягнуть тебе звідси ті кляті Ґаврі та не повісять на першому ж ліхтарному стовпі. Як це вони дозволили тобі дістатися міста, досі не розумію…

— Чо’ брати у голову, — сказав Лукас. — Мені треба…

— Чо’ брати у голову! — вигукнув дядько. — Ти от скажи тим Ґаврі, аби просто не брали у голову, коли вломляться сюди. Скажи їм, з Четвертої дільниці, щоб забули… — він замовк, і знову було вельми помітно, що він докладає неабияких зусиль, аби стишити розлючений голос, надаючи інтонаціям спокою. Він глибоко вдихнув і видихнув. — А тепер. Розказуй мені все в точності, що сталося вчора.

Наступної миті Лукас не відповідав, сидячи на койці, поклавши руки на коліна, непроникний і стриманий, не дивлячись на дядька, а вуста злегка ворушилися, нібито щось пригублюючи на смак. Він сказав:

— Їх там було двоє, напарники. Вони щоразу ліс купували, який на тій лісопильні пиляли…

— Хто вони? — спитав дядько.

— Вінсон Ґаврі був одним із них.

Дядько довго дивився на Лукаса. Але тепер заговорив цілком спокійно.

— Лукасе, — мовив він, — чи спадало тобі колись на думку: якби ти звертався до білих «містер» і поводився з ними як з панами, то, може, не сидів би зараз тут?

— Мабуть, зараз чудовий час, щоб почати, — сказав Лукас. — Називатиму «містерами» тих людей, коли вони виволочуть мене звідціля та розкладуть піді мною вогнище.

— Нічого з тобою не станеться, доки не постанеш перед суддею, — сказав дядько. — Хіба ти не знаєш, що навіть Четверта дільниця не сваволить із містером Гемптоном — принаймні не тут, у місті?

— Шериф Гемптон зараз у ліжку, у себе вдома спить.

— Але містер Вілл Ліґейт так і сидить там, унизу, на східцях з дробовиком навпереваги.

— Не знаю ніякого Вілла Ліґейта.

— Мисливця на оленів? Того, який потрапляє у кролика на бігу, з гвинтівки тридцять-тридцять?

— Ха, — промовив Лукас. — Ці Ґаврі не олені. Мо’, вони пуми або пантери, та точно не олені.

— Гаразд, — сказав дядько. — Тоді лишуся тут, якщо тобі так буде краще. А тепер — до справи. Отже, Вінсон Ґаврі і ще якийсь інший чоловік разом закуповували пиломатеріали. Хто цей інший чоловік?