Порушник праху

І вхідні двері були розчахнуті, відчинені на вулицю, чого він раніше ніколи не бачив, навіть улітку, хоча у цоколі квартирував тюремник, і там хтось сидів, одкинувшись у кріслі біля стіни, споглядаючи з дверей повну перспективу на вулиці — він не був ні тюремником, ні навіть шерифовим помічником. Тому що він і його впізнав: це був Вілл Ліґейт, який жив на невеликій фермі за дві милі від міста і був одним з найкращих лісорубів, найкращим стрільцем, найкращим мисливцем на оленів на всю округу; він сидів, гойдаючись у кріслі, тримаючи кольорову сторінку гумору сьогоднішньої мемфіської газети, а поряд з ним, притулена до стіни, була навіть не гвинтівка, якою він убив оленів і кроликів більше, ніж міг запам’ятати, але рушниця з подвійними люфами, і йому було видно, навіть не опускаючи або не відсуваючи газети, як вони наблизилися до будівлі, піднялися сходами, перетнули галерею і зайшли всередину; якоїсь миті з дверей праворуч показався сам тюремник — невдоволений, неохайний черевань із занепокоєно-засмиканим, замкненим, обуреним виразом обличчя, з пістолетом на ремені з кобурою і патронташем, що виглядало незручно і недоречно, наче шовковий капелюх або, як у п’ятому столітті, залізне кільце раба[13], — він зачинив по собі двері та одразу ж крикнув дядькові:

— Не хоче навіть дверей вхідних на замок зачинити! Просто висиджується там з цією дурною, сміховинною газетою, кожного запрошує, хто б не зайшов!

— Я роблю так, як мені сказав містер Гемптон, — сказав Ліґейт приємним рівним голосом.

— А Гемптон що, гадає, що ця дурна газета зупинить цей набрід з Четвертої дільниці? — загорлав тюремник.

— Не думаю, що йому пора зараз перейматися за Четверту дільницю, — відповів Ліґейт таким самим приємним, рівним голосом. — Це просто для попередження населення.

Дядько глянув на Ліґейта.

— Схоже, це спрацьовує. Ми бачили машину — або одну з них, — яка кружляла довкола Майдану, коли ми прийшли. Думаю, вона й тут була.

— О, раз чи двічі, — сказав Ліґейт. — Може, тричі. Я насправді як слід не придивлявся.

— Сподіваюся, це й надалі спрацює, — мовив тюремник. — Бо, знаєте, нікого стрілялкою не спиниш.

— Певно, що так, — погодився Ліґейт. — Я й не чекаю, що їх зупиню. Якщо назбирається достатньо люду і досить голів вирішать, що пора діяти, хай і не всі, то, певна річ, їх не спиню від того, що вони задумали, від того, що лагодяться зробити. Але ж тоді прийдете ви з вашим пістолетом мені на підмогу.

— Я? — вигукнув тюремник. — Аби я дорогу заступив отим Ґаврі та Інґремам за якісь там сімдесят п’ять доларів на місяць? Заради якогось одного чорномазого? Та якщо у вас у голові не солома, ви б отак не робили.

— О, це мій обов’язок, — повідомив Ліґейт своїм доброзичливим приємним голосом. — Я повинен чинити опір. Містер Гемптон платить мені за це п’ять доларів. — Тоді він звернувся до дядька: — Гадаю, ви хочете його побачити.

— Так, — сказав дядько. — Якщо містер Таббс не заперечує.

Тюремник втупився в дядька, озлоблений і загнаний.

— Так і вам треба було в це вплутатися. Ніяк не вгамуєтеся. — Він різко розвернувся. — Заходьте, — і попрямував до дверей, біля яких у кріслі сидів Ліґейт, і далі до коридору, де піднявся східцями на горішній поверх, натиснув вимикач біля підніжжя, а далі пройшов дядько, а потім він за ним, спостерігаючи, як у тюремника на стегні теліпається кобура. Несподівано здалося, що тюремник зупинився; дядько теж так подумав, теж зупинившись, але тюремник на ходу сказав через плече:

— На мене не зважайте. Я хочу зробити найкраще, що можу; я теж присягав. — Він трохи підвищив тон, але говорив, як і раніше, спокійно, тільки голосніше: — Але не гадайте, нібито примусите мене визнати, що мені це подобається. У мене жінка і двоє дітей, і що з ними буде, як я голову собі розтрощу, захищаючи цього чортового, смердючого чорномазого? — Він знову підвищив голос і заговорив уже неспокійно: — А як мені далі жити, якщо я потуратиму цим сучим синам забрати у мене арештанта? — Тепер він зупинився та ступив на сходинку над ними обома, і обличчя його знову виражало загнаність і шалену нестяму, його голос звучав шалено-нестямно і обурено:

— Та краще для всіх, коли б вони його тоді схопили, коли він їм у руки поплив, тоді, учора…

— Але вони не зробили, — сказав дядько. — І не думаю, що зроблять. А якщо вони й зроблять, то не так важливо. Вони або робитимуть, або не робитимуть, і якщо не зроблять — значить, усе буде гаразд, а якщо зроблять — ми робитимемо найкраще, що можемо: ви, і містер Гемптон, і Ліґейт, і всі ми, — усе, що маємо зробити. Тому нам не треба про це турбуватися. Вам зрозуміло?