Читаем Порушник праху полностью

Вона була цегляна, прямокутна, з чотирма цегляними колонами в неглибоких барельєфах спереду і навіть цегельним карнизом під звісами-вінцями, тому що це була стара тюрма, побудована тої епохи, коли люди потребували часу, аби збудувати навіть у в’язниці — витончено і турботливо, — і йому пригадалося, як одного разу дядько сказав, що ні суди, ні навіть церкви, а в’язниці — справжні свідчення та звіти округу, громади, історії, бо не тільки загадкові забуті ініціали, слова і навіть фрази, непокірні вигуки і вироки, надряпані на мурах, але й самі цегла та каміння бережуть — не розріджено, а як осад, есенцію — цілісне, стомлене чеканням, потужне і незламне страждання, ганьбу, горе і біль, які жили у серцях — давно забутих, без жодного знаку, і без спогадів про них, обернених на прах, і від цих страждань, можливо, ті серця розірвалися. Що не викликає заперечення — то це тюрма, бо вона, як і одна з церков, належить до найстаріших будівель у місті, а будівля суду і все інше на Майдані було спалене вщерть федераційними окупантами після битви 1864-го року. На одному з вікон того ж року біля дверей було видряпано ім’я якоїсь молодої панни, вирізьблене на склі її власною рукою, діамантом, і двічі або тричі на рік він піднімався на галерею, щоб подивитися на цей напис, загадковий при спогляданні з іншого боку, знаменуючи не минуле, а знову спричиняючись до роздумів про вічність, безсмертя і незмінність юності і навіюючи спогади про ім’я однієї з дочок тодішнього тюремника (і дядько вмів усе пояснити не фактами, а чимось більшим, аніж давно минула суха статистика, і це зворушувало, бо було правдою: зворушення серце не мало нічого спільного з тим, що казала достовірна інформація — а свідчили таке: ця частина Міссісіпі була зовсім новою, а парафіяльному поселенню ще не було п’ятдесяти років і всі тамтешні прийшли сюди, і давнина їхнього переїзду не перевищувала віку найстарішого члена тої громади. Все життя вони працювали разом, щоб зміцнити свій лад, беручись і до грубої роботи, і до почесної, чистої, трудячись пліч-о-пліч не заради грошей чи політики, а заради того, щоб обробити ділянку землі для нащадків, тому що тоді чоловік міг бути тюремником чи трактирником, чи власником заїзду, чи ковалем, чи торгівцем овочами, так само як адвокатом чи плантатором, чи лікарем, чи проповідником, — і його все одно називали джентльменом), яка того дня стояла біля цього вікна, споглядаючи обшарпані залишки конфедератських загонів, які відступали через місто, раптом у просторі зустрічаючи погляд обірваного неголеного лейтенанта, який вів один з розбитих загонів; і вона не видряпала на склі його імені не лише тому, що юна панянка тої доби ніколи б так не вчинила, але й тому, що вона не знала його імені, як і того, що через півроку він стане її чоловіком.

Насправді це було схоже на помешкання, зі своєю балюстрадою на дерев’яній галереї, яка охоплювала кільцем фасад нижнього поверху. Але перше, що створювало інше враження, — те, що цегляна стіна була без вікон, окрім одного ґратованого квадрата, і він пригадав той недільний вечір, який, здається, тепер теж пішов у небуття, здаючись таким самим далеким і загиблим, як Ніневія, від пори вечеряти до того часу, коли тюремник гасив вогні й кричав зі сходів відвідувачам заткнути пельки, а темні спритні руки так і просувалися в чорні як сажа щілини між ґратами, і чулося сперечання милозвучних, непохитних, нерозкаяних голосів, що кричали до жінок, які стояли унизу, убраних у фартухи куховарок чи няньок, або до дівчат у дешевих платтях, отриманих поштою, або до іншої молоді, яку не зловили або зловили і вчора відпустили — до юрб на вулиці. Але сьогодні так не було, навіть у помешканні стояла темрява, хоча не було ще й восьмої години, і він міг бачити внутрішнім зором, як усі там зібралися — звичайно, не туляться один до одного, але, певна річ, зібрані там усі разом, зачіпають один одного ліктями, навіть якщо й не торкаються, і, звісно, сидять тихо, не сміючись, не розмовляючи сьогодні, — просто сидять у темряві та дивляться нагору, на східці, бо це не вперше для натовпу білих, коли всі чорні кішки не просто сірі, а навіть і не варто обтяжувати себе їхнім ліком.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Купец
Купец

Можно выйти живым из ада.Можно даже увести с собою любимого человека.Но ад всегда следует за тобою по пятам.Попав в поле зрения спецслужб, человек уже не принадлежит себе. Никто не обязан учитывать его желания и считаться с его запросами. Чтобы обеспечить покой своей жены и еще не родившегося сына, Беглец соглашается вернуться в «Зону-31». На этот раз – уже не в роли Бродяги, ему поставлена задача, которую невозможно выполнить в одиночку. В команду Петра входят серьёзные специалисты, но на переднем крае предстоит выступать именно ему. Он должен предстать перед всеми в новом обличье – торговца.Но когда интересы могущественных транснациональных корпораций вступают в противоречие с интересами отдельного государства, в ход могут быть пущены любые, даже самые крайние средства…

Александр Сергеевич Конторович , Евгений Артёмович Алексеев , Руслан Викторович Мельников , Франц Кафка

Фантастика / Классическая проза / Самиздат, сетевая литература / Боевая фантастика / Попаданцы / Фэнтези
Ад
Ад

Анри Барбюс (1873–1935) — известный французский писатель, лауреат престижной французской литературной Гонкуровской премии.Роман «Ад», опубликованный в 1908 году, является его первым романом. Он до сих пор не был переведён на русский язык, хотя его перевели на многие языки.Выйдя в свет этот роман имел большой успех у читателей Франции, и до настоящего времени продолжает там регулярно переиздаваться.Роману более, чем сто лет, однако он включает в себя многие самые животрепещущие и злободневные человеческие проблемы, существующие и сейчас.В романе представлены все главные события и стороны человеческой жизни: рождение, смерть, любовь в её различных проявлениях, творчество, размышления научные и философские о сути жизни и мироздания, благородство и низость, слабости человеческие.Роман отличает предельный натурализм в описании многих эпизодов, прежде всего любовных.Главный герой считает, что вокруг человека — непостижимый безумный мир, полный противоречий на всех его уровнях: от самого простого житейского до возвышенного интеллектуального с размышлениями о вопросах мироздания.По его мнению, окружающий нас реальный мир есть мираж, галлюцинация. Человек в этом мире — Ничто. Это означает, что он должен быть сосредоточен только на самом себе, ибо всё существует только в нём самом.

Анри Барбюс

Классическая проза