Порушник праху

Вона була цегляна, прямокутна, з чотирма цегляними колонами в неглибоких барельєфах спереду і навіть цегельним карнизом під звісами-вінцями, тому що це була стара тюрма, побудована тої епохи, коли люди потребували часу, аби збудувати навіть у в’язниці — витончено і турботливо, — і йому пригадалося, як одного разу дядько сказав, що ні суди, ні навіть церкви, а в’язниці — справжні свідчення та звіти округу, громади, історії, бо не тільки загадкові забуті ініціали, слова і навіть фрази, непокірні вигуки і вироки, надряпані на мурах, але й самі цегла та каміння бережуть — не розріджено, а як осад, есенцію — цілісне, стомлене чеканням, потужне і незламне страждання, ганьбу, горе і біль, які жили у серцях — давно забутих, без жодного знаку, і без спогадів про них, обернених на прах, і від цих страждань, можливо, ті серця розірвалися. Що не викликає заперечення — то це тюрма, бо вона, як і одна з церков, належить до найстаріших будівель у місті, а будівля суду і все інше на Майдані було спалене вщерть федераційними окупантами після битви 1864-го року. На одному з вікон того ж року біля дверей було видряпано ім’я якоїсь молодої панни, вирізьблене на склі її власною рукою, діамантом, і двічі або тричі на рік він піднімався на галерею, щоб подивитися на цей напис, загадковий при спогляданні з іншого боку, знаменуючи не минуле, а знову спричиняючись до роздумів про вічність, безсмертя і незмінність юності і навіюючи спогади про ім’я однієї з дочок тодішнього тюремника (і дядько вмів усе пояснити не фактами, а чимось більшим, аніж давно минула суха статистика, і це зворушувало, бо було правдою: зворушення серце не мало нічого спільного з тим, що казала достовірна інформація — а свідчили таке: ця частина Міссісіпі була зовсім новою, а парафіяльному поселенню ще не було п’ятдесяти років і всі тамтешні прийшли сюди, і давнина їхнього переїзду не перевищувала віку найстарішого члена тої громади. Все життя вони працювали разом, щоб зміцнити свій лад, беручись і до грубої роботи, і до почесної, чистої, трудячись пліч-о-пліч не заради грошей чи політики, а заради того, щоб обробити ділянку землі для нащадків, тому що тоді чоловік міг бути тюремником чи трактирником, чи власником заїзду, чи ковалем, чи торгівцем овочами, так само як адвокатом чи плантатором, чи лікарем, чи проповідником, — і його все одно називали джентльменом), яка того дня стояла біля цього вікна, споглядаючи обшарпані залишки конфедератських загонів, які відступали через місто, раптом у просторі зустрічаючи погляд обірваного неголеного лейтенанта, який вів один з розбитих загонів; і вона не видряпала на склі його імені не лише тому, що юна панянка тої доби ніколи б так не вчинила, але й тому, що вона не знала його імені, як і того, що через півроку він стане її чоловіком.

Насправді це було схоже на помешкання, зі своєю балюстрадою на дерев’яній галереї, яка охоплювала кільцем фасад нижнього поверху. Але перше, що створювало інше враження, — те, що цегляна стіна була без вікон, окрім одного ґратованого квадрата, і він пригадав той недільний вечір, який, здається, тепер теж пішов у небуття, здаючись таким самим далеким і загиблим, як Ніневія, від пори вечеряти до того часу, коли тюремник гасив вогні й кричав зі сходів відвідувачам заткнути пельки, а темні спритні руки так і просувалися в чорні як сажа щілини між ґратами, і чулося сперечання милозвучних, непохитних, нерозкаяних голосів, що кричали до жінок, які стояли унизу, убраних у фартухи куховарок чи няньок, або до дівчат у дешевих платтях, отриманих поштою, або до іншої молоді, яку не зловили або зловили і вчора відпустили — до юрб на вулиці. Але сьогодні так не було, навіть у помешканні стояла темрява, хоча не було ще й восьмої години, і він міг бачити внутрішнім зором, як усі там зібралися — звичайно, не туляться один до одного, але, певна річ, зібрані там усі разом, зачіпають один одного ліктями, навіть якщо й не торкаються, і, звісно, сидять тихо, не сміючись, не розмовляючи сьогодні, — просто сидять у темряві та дивляться нагору, на східці, бо це не вперше для натовпу білих, коли всі чорні кішки не просто сірі, а навіть і не варто обтяжувати себе їхнім ліком.