Порушник праху

— Завтра, — відповів дядько. — Не збираюся тебе цієї ночі будити, — і пішов, а він за ним; але той пропустив його у двері вперед, посунувшись, а він на виході у свою чергу зупинився та озирнувся, так, що його зору відкрилася камера, доки його дядько переступав поріг і, нарешті, замкнув по собі двері, і тяжкі сталеві гвинти врізались у сталеві пази із гучним гуркотом, звуком неспростовності, невідворотного кінця, наче той вирок Судного дня, коли, як казав дядько, створені людьми машини нарешті знищать рід людський і зметуть його зі світу, безцільні, бо нічого по собі не лишать такого, щоб знищувати далі, замкнуть останні карборундові двері за власним прабатьківським апофеозом, одним безгодинниковим замком, який озветься лише на останній удар вічності. Його дядько прямував далі, і дзвінкі кроки лунали коридором, а потім — різкий стукіт кісточками пальців у дубові двері, хоча він і Лукас, як і раніше, дивились один на одного крізь крицеві ґрати — Лукас тепер стояв у центрі камери, під лампочкою, споглядаючи його, нічого не виражаючи обличчям, тож він подумав, що Лукас озветься вголос. Але той нічого не сказав, ні пари з вуст: просто дивився на нього з німою терплячою наполегливістю, доки не задріботіли ближче і ближче кроки тюремника на сходах і дверний паз не клацнув, одмикаючись.

І тюремник знову зачинив паз, і вони знову минули Ліґейта з його кумедними газетами, які він почитував у відкидному кріслі у компанії дробовика навпроти відімкнених дверей, потім пройшли на вулицю, доріжкою до воріт і далі надвір, знову через ворота, де його дядько повертав уже до будинку. Він зупинився, думаючи: «Чорномазий убивця, який стріляє білому в спину і навіть не шкодує про це».

Він сказав:

— Думаю, знайду Скітса МакҐовена — либонь, вештається десь на Майдані. У нього є ключ від аптеки. Куплю Лукасу трохи тютюну.

Його дядько став.

— Це може зачекати до ранку, — відповів дядько.

— Так, — мовив він, відчуваючи, що його дядько стежить за ним, навіть не розуміючи, що робити, якщо той скаже «ні», — навіть не чекав, просто стоячи там.

— Добре, — сказав дядько. — Але недовго. — Він міг би вже йти. Але він іще стояв.

— Мені здалося, ви казали, що сьогодні нічого не буде.

— Я й не думаю, що буде, — відповів дядько. — Але не можна сказати напевно. Такі як Ґаврі не надають великого значення смерті чи вмиранню. Але для них багато значать мертві і те, як ті вмерли — особливо якщо це їхня рідня. Якщо ти купиш тютюну, хай Таббс його передасть, а сам повертайся додому.

Отже, цього разу йому навіть не треба казати «добре», — дядько розвернувся, а він пішов на Майдан. Коли стих звук кроків, він зупинився, вичікуючи, доки чорний силует його дядька не змінився білим відблиском його лляного костюма і не щез за останньою дуговою лампою. Якби він тоді пішов додому та осідлав Здорованя, щойно впізнавши вранці автомобіль шерифа, то був би у дорозі вже вісім годин і проїхав майже сорок миль. Він повернувся та попрямував до тюремних воріт, постаючи перед очима Ліґейта, який спостерігав за ним, уже впізнаючи понад верхнім кутом своєю кумедної дурнуватої газети, упізнавши навіть, доки він дістався брами. Якщо йти прямо, то можна побачити провулок поза огорожею і осідлати Здорованя, і опинитися на пасовиську за ворітьми, і покинути і Джефферсон, і чорномазих убивць: через ворота, доріжкою та до галереї, і знову тюремник показався швидко з дверей праворуч, і вираз його обличчя вже набував зацькованого обурення.

— Знову-здорово, — промовив тюремник. — Вам що, не досить?

— Я дещо забув, — відповів він.

— Та облиш це до ранку, — сказав тюремник.

— Дозвольте йому зараз це зробити, — вимовив Ліґейт своїм рівним протяжним голосом. — Якщо він ту річ там до ранку лишить, то розтопчуть.

Тож тюремник розвернувся, і знову вони обидва рушили вгору східцями, і знову тюремник одімкнув засув дубових дверей.

— Не переймайтеся за іншу, — сказав він. — Я можу через ґрати, — і, не чекаючи не відповідь, грюкнув по собі дверима, і він почув, як знову повзуть, клацаючи, пази, але все одно — йому треба просто злегка постукати; він почув, як віддаляються кроки тюремника на східцях, але навіть тоді все, що йому треба буде — це просто голосно закричати і грюкнути об підлогу, а Ліґейт усе одно ж його почує; і думав: «Може, він мені нагадуватиме ту кляту тарілку з капустою і свининою з середки[15], або, може, скаже мені, мовляв, я все, що у нього лишилося, і цього буде досить…» — швидко прямуючи далі, потім — залізні двері, і Лукас, який не рухався з місця, який досі стояв посеред камери під лампочкою, дивлячись на двері, коли він наблизився до них і сказав різким голосом, навіть таким різким, яким його дядько ніколи не озивався:

— Гаразд. Що ви хочете, аби я зробив?

— Іди туди і подивися на нього, — сказав Лукас.