Порушник праху

Але Лукас не відповів, стоячи там, по той бік сталевих дверей. Його руки немічно стискали пруття і нерухомо застигли навколо ґрат, сам нерухомий — за винятком слабкого подиху, і він чекав на Лукасову відповідь, і знав, що Лукас ніколи не відповість і не скаже нічого більше, ні слова, жодному білому не скаже, і він знав, чому, як і те, чому Лукас чекав, щоб сказати йому, дитині, про пістолет, коли не сказав ні дядькові, ні шерифу, щоб вони розкопали ту могилу та оглянути тіло. Він здивувався, чому Лукас уже наближався до того, аби все розповісти дядьку, коли описував свою справу, і він зрозумів та знову оцінив ту дядькову рису, яка змушувала людей розповідати йому таке, чого б вони не сказали жодній живій душі, — навіть підбурювала негрів розповідати те, що сама природа заборонила їм казати жодному білому: згадав старого Ефраїма і материнський перстеник, того літа п’ять років тому — дешевий виріб з фальшивим камінцем; дві такі каблучки, по суті, однакові, які його матінка і її сусідка по кімнаті у Коледжі Світ Брайр[17], що у штаті Вірджинія, колись купили на заощадження та якими обмінялися, присягнувши одна одній носити ці персні до самої смерті, і як та молода дівчина, її сусідка, виросла і тепер живе з дочкою у Каліфорнії, і зараз її дочка теж навчається у Світ Брайр, і колишня товаришка та його мати вже давно не бачилися, багато років, і, може, ніколи знову не зустрінуться, але його мама все ще берегла перстеника: одного разу кільце пропало; він згадав, як пробудився пізно вночі та побачив, що внизу запалили вогонь — і знав, що неня досі шукає перстень: і весь цей час старий Ефраїм сидів у себе вдома, у саморобному кріслі-гойдалці на передній галереї домівки Паралі, доки одного прекрасного дня Ефраїм сказав йому, що за півдолари знайде персня. Він дав Ефраїму півдолара і того ж дня поїхав на тиждень до табору для скаутів, а коли повернувся, то побачив на кухні, як мама і Паралі стояли біля застеленого газетами столу, витрушуючи кукурудзяне борошно з глиняного гладущика і розгрібаючи його виделкою, і вперше за тиждень він згадав про перстень, і побіг до будинку Паралі, де був Ефраїм, який сидів у кріслі-гойдалці на галереї, і той йому сказав: «Він під коритом для хруні, на фермі твого та’». Ефраїмові навіть не треба було казати йому, звідки він це довідався (це не від Паралі, яка завжди удавала, нібито не знає, або, принаймні, начебто не має часу говорити про це саме зараз, але від Алека Сендера), тому що вже потім він згадав: місіс Даунс, стара біла жінка, яка мешкала у маленькій брудній тісній комірчині завбільшки з ящик для взуття — смердючій, як лисяча нора, — у халупі на околиці міста, у селищі, де негритянські хатчини і куди та звідки весь день ходили негри, і, безсумнівно, майже цілу ніч. Казали, нібито вона не просто ворожила і знімала пристріт, але й допомагала дещо знайти: їй віддали півдолара, і він повірив одразу і беззастережно, — адже кільце знайдено, тож він одігнав од себе ці спогади раз і назавжди, і єдине, у чому виявив свій інтерес, єдина річ — це те, що він сказав Ефраїму: «Ви ж знали це весь тиждень, де він, і навіть їм не сказали?» — а Ефраїм якийсь час дивився на нього, упевнено та безтурботно погойдуючись у кріслі і смокчучи свою остиглу, забиту попелом люльку, з якої вхоплювалося хрипіння, ніби в маленького, хворого на астму циліндра: «Я міг би розказати твоїй ма’. Але їй тре’ було помогти. Тому я чекав на тебе. Молоднеча і жінки — у них голова нічим не забита. Вони можуть слухати. Але люди похилого віку, як твій та’ або дядько, — ті не можуть слухати. У них нема часу. Вони до чорта зайняті. Насправді намотай це собі на вус; колись тобі це може у пригоді стати. Якщо тобі тре’ буде зробити щось таке, чого не можна сказати всім і кожному, на чоловіцтво часу не гай; іди до жінок і дітей, хай до справи беруться». І він згадав, що його батько не стільки шаленів, скільки обурювався у своєму майже оскаженілому спростуванні, у своєму войовничому переході до оборони святая святих моральних принципів, і навіть його дядько, з яким досі не було стільки проблем, аби він повірив у те, у чому сумніваються інші дорослі з тої причини, що ті речі суперечили тверезому глузду, — тоді як його мати спокійно і наполегливо готувалась їхати на ферму, якої не відвідувала вже рік, і навіть батько місяцями там не бував, ще коли перстень не зник, — і навіть дядько відмовився везти її туди на своєму автомобілі, тому батько найняв працівника з гаража, і вони з мамою поїхали на ферму, де за допомоги наглядача знайшли під коритом, звідки їли кнурі, кільце. Тільки тепер це не якесь дешевеньке кілечко, якому ламаний шеляг ціна, перстеник, яким двадцять років тому обмінялися молоді дівчата, а смерть від ганебного бузувірства людини, якій суджено вмерти не тому, що вона вбивця, а тому, що має чорну шкіру. Але це було все, що Лукас збирався йому розповісти, і він знав, що це все, і думав з якоюсь несамовитою люттю: «Повірити? Повірити у що?» — адже Лукас навіть не просив його у щось повірити; він навіть не просив про послугу, роблячи останнє відчайдушне благання до його людяності та жалості, але навіть готовий був йому заплатити, якщо ціна не вийде надто висока, щоб той сам-один пройшов сімнадцять миль (ні, дев’ять: він згадав принаймні, що зараз таке почув), у пітьмі, ризикуючи бути впійманим на тому, що оскверняє могилу одного з членів клану, чиї нащадки вже ось-ось вчинять лиходійство, в абсолютній люті, охоплені кривавою сваволею, навіть не пояснюючи причин. Але він знову спробував спитати, знаючи, що Лукас не тільки відає, що саме він спитає, але й відає, що він знає, яку відповідь почує: