Порушник праху

— То з якого пістолета його застрелили, Лукасе? — і почув саме те, на що, як знав Лукас, і очікував:

— Я заплачу тобі, — сказав Лукас. — Назви свою ціну, будь-яку, коли вона не захмарна, і я заплачу.

Він глибоко вдихнув, затамував подих і видихнув, доки вони обидва дивились один на одного крізь ґрати, затьмарені очі старого зорили на нього, несповідимо-непроникливі й загадкові. Зараз вони навіть не були наполегливими, і він мирно та спокійно подумав: «Він не лише побив мене, він ще й ні на секунду в цьому не сумнівається». Він сказав:

— Згода. Просто якщо я подивлюся на нього, це ніякої користі не принесе, навіть якщо я зможу сказати, яка в ньому куля. Отже, ви ж розумієте, що це значить. Я маю відкопати його, витягнути з тієї ями, доки Ґаврі мене не схопили, і повезти до міста, де містер Гемптон може послати за експертом у Мемфіс, аби той розповів про кулі. — Він подивився на Лукаса, на старого, який немічно тримався за пруття ґрат у камері, навіть не дивлячись на візаві. Він знову глибоко зітхнув. — Але головне — витягнути його звідти із землі, відвезти туди, де хтось може його оглянути до… — Він подивився на Лукаса. — Мені доведеться дістатися туди й відкопати його, і повернутися до міста до півночі або до першої, або, може, навіть опівночі буде вже запізно. Я не знаю, як це зробити. Я не можу цього зробити.

— Я постараюся зачекати, — промовив Лукас.

Чотири

Коли він дістався додому, його зору відкрився пошарпаний, збляклий від дощів, підтоптаний пікап, припаркований на узбіччі біля будинку. Зараз уже восьма година; він був більше аніж певний, що лишилося навряд чи й чотири години на те, аби дядько пішов до шерифа додому та переконав його, а потім знайшов мирового суддю[18] чи кого там треба знайти і розбудити, і переконати, щоб він розкопав ту могилу (замість дозволу від Ґаврі, якого нізащо в світі, не кажучи вже про те, аби врятувати від спалення живцем на багатті якогось там чорномазого, сам Президент Сполучених Штатів власного персоною, не те що сільський шериф, ніколи б не домігся), а потім піти до Каледонської каплиці, розкопати тіло і вчасно повернутися до міста. Але саме цього вечора якийсь фермер, чия заблудла корова або мул, або кнур, конфісковані сусідом, який наполягає стягнути штраф у долар, перш ніж він випустить цю худобу, — приплентався до дядька, висиджуючи понад годину в його кабінеті, кажучи «так» чи «ні», чи «про мене, я не гадаю, що…» і розводиться про вирощування городини або про політику, хоча дядько нічого не тямить у першому питанні, а фермер геть не знається на другій темі, доки відвідувач не знайде час, аби пояснити, заради чого прийшов.

Але він не міг наразі вистоювати й церемонитися. Він припустив досить ходу, коли полишив тюрму, але тепер нісся клусом, навскіс, через галявину, на галерею, а через неї — у хол, повз бібліотеку, де досі під однією настільною лампою сидів його батько, схилений над сторінкою кросвордів і головоломок мемфіської недільної газети, а під іншою — його мати над новинкою серії «Найкраща книга місяця» (за передплатою); і побіг далі, до кімнати, яку його мама намагалася привчити інших називати «кабінетом Ґевіна», але яку і Паралі, і Алек Сендер давно перейменували на «офіс», тож тепер усі її так називали. Двері були зачинені і з-за них до нього долинало дзюрчання чоловічого голосу, і тоді ж він двічі постукав і прожогом зайшов, кажучи на ходу:

— Доброго вечора, сер. Вибачте. Дядьку Ґевін…