Порушник праху

— Але просто припустімо… — знову сказав він, і тепер почув утретє майже те ж саме, що повторилося двічі, протягом дванадцяти годин, і знову дивувався з убогості, скупості, справді — майже мізерності стандартизованого лексикону — не словникового запасу якоїсь одної людини, але й Лексикону самого по собі, за допомогою якого навіть людина здатна жити у неосяжних отарах і табунах, навіть у бетонних перенаселених будинках чи у кролячих садках, маючи порівняно приязне товариство: навіть і його дядько не виняток:

— Ну а коли й так? Лукасу треба було подумати про це, перш ніж стріляти білому в спину.

І тільки пізніше він усвідомив, що дядько говорив це міс Гебершем; цієї миті він ні наново пригадав, що вона тут, у цій кімнаті, ні схаменувся, знову побачивши її; він навіть не пам’ятав, що для нього її вже давно не існувало і, розвертаючись та замикаючи по собі двері, він почув майже безтямний, позбавлений бодай чогось суттєвого, безбарвний дядьків голос:

— Я сказав йому, що робити. Якби щось надумали вчинити, вони б це скоїли там, за дверима, у себе на задньому дворі; вони б ніколи не дозволили містеру Гемптону відвезти його до міста. По щирості, досі не розумію, чому вони це зробили. Але чи це було везіння, чи недбалість чиясь, чи старий містер Ґаврі просто розумом здитинів, але результат добрий; він цілий, і я намагаюся вблагати його: хай визнає себе винним у ненавмисному вбивстві, — він старий і, гадаю, окружний прокурор змилосердиться над ним. Його пошлють до каторжної тюрми, і, може, за кілька років, якщо він доживе… — і він зачинив двері, він, який уже чув це раніше, і годі брати це в голову, годі з нього — і покинув кімнату, куди по-справжньому так і не заходив, і геть йому це не треба, — уперше відпустивши дверну ручку, та думав з шаленим завзяттям і якимсь клопітким терпінням — так людина в охопленому пожежею будинку намагається зібрати розірваний разок намиста: «Тепер мені доведеться пройти весь шлях назад до в’язниці, щоб спитати Лукаса, де це», — усвідомлюючи: попри сумніви Лукаса та все інше, він до останнього вірив, що дядько і шериф візьмуть на себе відповідальність та здійснять виправу — не тому, що нібито повірять йому, а просто тому, що не міг собі уявити, як сам візьметься до цього, ще й Алек Сендер лишиться з ним, доки не згадав, що Лукас уже подбав про це і передбачив; згадав це не з полегшенням, а з новим сплеском гніву і люті, що було навіть понад його сили — як Лукас не лише розповів йому, що хотів, але й саме те, де це, і навіть як туди дістатися, і тільки опісля, схаменувшись, спитав його, чи зробить він це. Він почув шурхіт газети у батька на колінах за дверима бібліотеки і, відчувши запах сигари, що дотлівала у попільниці у нього під рукою, побачив блакитний вогник і дим, який повільно курився у відчинені двері — так відбувалося, коли його батько затягувався в пошуках якогось утраченого синоніма чи під час пропуску якогось слова, чи якщо стрівав немилозвучне зіткнення звуків, чи під час раптового сильного болю. Пам’ятав, як Лукас навіть сказав, як і чим діставатися туди і назад, і в його уяві знову постало, як він відчиняє двері та каже дядькові: «Годі з тим Лукасом. Просто позичте мені вашу машину», — а потім як заходить у бібліотеку, до батька, бо в нього у кишені ключі від машини, доки про них не згадає, розбираючись, і лишить їх там, де його мати може завтра знайти: «Дайте мені ключі, батю. Я хочу виїхати із села та розкопати могилу»; він навіть згадав про пікап міс Гебершем, припаркований перед їхнім будинком (не про саму міс Гебершем; він ніколи про неї й не думав. Він просто згадав, що її автомобіль порожній і, мабуть, без нагляду, так і стоїть на вулиці ярдів за п’ятдесят); а ключі, може, так і лишись у перемикачі, і згадав про Ґаврі, що спіймає його, коли він грабуватиме могилу їхнього сина, чи брата, чи кузена, і так само спіймає крадія машини.