Порушник праху

— Ви ще не скінчили нарізáти м’ясо? — спитав він. — Тоді дайте мені ножа. — Він узяв її за руку, розвертаючи до столу. — Хіба ви не досить наїздилися цієї ночі? За п’ятнадцять хвилин розвиднятиметься, а люди вдень за лінчування не візьмуться. Вони можуть за день покінчити, якщо нічого не завадить, або якщо чогось не вийшло. Але при денному світлі вони не візьмуться, бо тоді бачитимуть одне одного в лице. Вам скільки — більше ніж два яйця?

Вони полишили Алека Сендера снідати за кухонним столом, а свої порції понесли до їдальні: він, дядько і міс Гебершем несли таріль яєчні з м’ясом, і сковороду з бісквітами, учора з вечора спеченими, а сьогодні розігрітими в духовці, доки вони майже не перетворилися на тости, і кавник, де непроціджений осад кипів разом із водою, доки шериф не додумався зняти начиння з розпеченого кутка грубки; їх було четверо, хоча шериф поставив п’ять стільців, і не встигли гості сісти, як хазяїн підняв голову, дослухаючись, дарма що сам він нічого не чув, потім підвівся та пройшов у темний хол, а звідти — у задню частину будинку, а потім він почув шум з чорного ходу, і ось шериф повернувся з Ліґейтом, хоча в того не було дробовика, і він розвернувся — достатньо, щоб побачити, що там за вікном: звісно, уже світало.

Шериф обслуговував гостей, роздаючи тарілки, доки дядько і Ліґейт підставляли свої чашки і шерифове горнятко міс Гебершем, щоб вона наповнила їх із кавника. А потім йому раптом здалося, що він уже давно чує шерифів голос ніби здалеку: «…хлопче… хлопче…», — а потім: «Розбудіть його, Ґевіне. Хай підснідає, доки не заснув», — і він смикнувся, щойно розвиднілось, а міс Гебершем усе ще наливала кави у ту саму чашку, і він почав їсти, жувати і навіть ковтати, рухаючи щелепами вгору-вниз, ніби здіймаючись і падаючи у м’яку бездонну драговину сну, і у голос, який дзижчав про старі вирішені речі, які його не стосувалися, голос шерифа:

— Ви знаєте Джейка Монтґомері з округу Кроссмен? У місті бував з півроку тому чи близько того?

І далі голос Ліґейта:

— Аякже. Один з тих доморощених лісоторгівців. Колись тримав забігайлівку, що рестораном називав, біля самої межі штату Теннессі, як їхати до Мемфіса, хоча я ніколи не чував, аби там хтось купував чи їв таке, що можна розжувати, і так було, доки там один не нарвався, ну й прибили його якось уночі роки зо два-три тому. Так і не дізналися, чи винен Джейк у тому, чи не винен, але поліція Теннессі викинула його назад за межі Міссісіпі — просто принципово. Відтоді, гадаю, він обживався десь на фермі свого та’, за межами Ґлазґо. Може, чекав, доки інші забудуть про той його темний бізнес, і тоді він відкриє деінде на шосе іншу забігайлівку з дірою у долівці — льохом, де можна віскі ховати.

— А що він тут поробляв? — спитав шериф.

Ліґейт знизав плечима:

— Деревину скуповував, що ще? А чи не він це і Вінсон Ґаврі… — Тут Ліґейт вимовив з якоюсь слабкою модуляцією: — Поробляв? — а потім узагалі без модуляції та інтонації: — Що він зараз поробляє?

І тоді він немов відсторонено почув свій власний голос, байдужий, на межі м’якої глибокої безодні сну, надто байдужий, аби перейматися, чи мовлено це вголос, чи почують інші:

— Зараз він нічого не поробляє.

Але потім покращало, коли зі шкарубкого глевкого диму закуреного будинку вони знову потрапили на свіже повітря, вранішнє сонце, що м’якими потоками у вишині золотаво омиває верховіття, золотить широкий струмок міської водойми, — а підпорки водограю видовжилися, наче павучі лапи, на тлі блакиті, доки всі четверо знову не всілися до дядькової машини, а шериф стояв, нахилившись, над водійським вікном, тепер навіть пов’язавши яскраву помаранчево-жовту краватку, кажучи дядькові:

— Відвезіть міс Юніс додому, хай виспиться. А я вас додому підкину, скажімо, за годину…

Міс Гебершем, сидячи на передньому сидінні поруч із дядьком, сказала: «Тьху». От і все. Вона нікого не кляла, їй і не треба було. Це було незрівнянно довершеніше та закінченіше, аніж просто лайка. Вона нахилилася вперед, через дядька, звертаючись до шерифа:

— Сідайте у вашу машину та кермуйте у тюрму чи куди вам треба, аби примусити когось це розкопати. Нам довелося знов її засипати, бо ми знали, що ви не повірите, доки самі там не побуваєте і на власні очі не побачите. Поїхали, — сказала вона. — Там зустрінемося. Поїхали, — повторила вона.

Але шериф не зрушив з місця. Він міг чути його подих, глибоко, на повні груди, майже з шумом.

— Звісно, про вас я не знаю, — промовив шериф. — Леді, в якої нічого нема, окрім кількох тисяч курей з курчатами, яких треба і годувати, і доглядати, і напувати, і нема нічого, окрім ферми з овочевим городиком, де всього п’ять акрів — тоді можна ні до чого не братися. Але ці хлопці, як не крути, мають ходити до школи. Принаймні щось я не чував такої постанови Шкільного Округу, аби канікули давати на те, щоб відкопувати мертвяків.