Порушник праху

— Ось він, — і вони пішли до нього, і тоді він побачив, де стояв мул, прив’язаний до деревця, а потім відбитки — сліди, де той чоловік ішов берегом, вгрузаючи у багно: сліди були глибші, ніж у будь-якої звичайної людини, попри вагу, і він подумав: страждання, розпач, поспіх, похапливість у чорному мороці та шипшинових колючках і запаморочливо-невблаганний плин секунд — перенесення тягаря, не призначеного на те, щоб людина його несла: згодом він почув ляскання і хрускіт у підліску, що тягнувся берегом, а потім звуки кобили, а тоді крики старого, а невдовзі — ще й біг мула, а далі просто пекло розверзлося: старий, що кричав і лаявся, і гавкотіння хортів, і глухий стукіт чоловічого взуття, що ковзнуло собакам по ребрах; але вони більше не могли поспішати, з і хрускотом і лясканням прориваючись крізь поламані шипшинові кущі та лозняк, доки не змогли поглянути униз, в урвисько, де був невисокий свіжий насип сланцюватої глини, який уже розривало двоє гончаків, а старий Ґаврі тупав на них ногами, кóпав у боки і сварився, і ось усі вони, окрім двох негрів, уже спустилися в урвище.

— Зачекайте, містере Ґаврі, — сказав шериф. — Це не Вінсон. — Але старий нібито й не чув. Здається, він навіть не розумів, що там ще хтось є; здається, він навіть забув, нащо бив собак: він просто намагався зігнати їх з кургану, усе ще шкутильгаючи та на одній нозі стрибаючи за псами, а другою наміряючись ударити, прагнучи дати копняка, навіть коли хорти покинули насип і лише намагалися ухилятися від ударів, щоб неушкодженими покинути канаву, а він досі ще бив їх і лаявся, навіть коли шериф спіймав його за руку і втримав.

— Гляньте на бруд, — сказав шериф. — Хіба ви не бачите? У нього не було часу його поховати. Це був другий, а він поспішав, бо майже розвиднілося, і треба було його сховати, — і тепер вони це побачили: низький горбочок свіжої землі близько від берега, а на березі — скажені рвані удари лопатою, начебто хтось ламав глину лезом, як сокирою (і знову замислившись: розпач, поспіх праці нестямних, безумних рук, боротьби з непіддатливою інертною масою землі), доки не закопав, не закидав глиною, приховуючи те, що прагнув приховати.

Цього разу їм навіть не треба було лопат. Труп був ледь присипаний; собаки щойно вирили його, і він зрозумів справжню значущість цього поспіху та розпачу: нестямний, безумний банкрут, в якого лишилось обмаль часу, щоб приховати це кричуще свідчення свого розпачу та причину свого поспіху; це було по другій ночі, коли вони з Алеком Сендером, навіть обидва, працювали шалено швидко, знову засипаючи могилу: тож до того часу вбивця, уже розкопавши шість футів ґрунту, а потім засипавши знову, щойно сонце зайшло, вчора мусив виривати друге тіло і знову закидати землею могилу — мабуть, удень, сонце навіть стояло високо, може, сонце спостерігало за ним, коли він удруге спускався схилом і через рукав; сам ранок спостерігав за ним, доки він перевалював тіло з берега під ухил, а потім скажено рубаючи глину, щоб наламати досить бруду, аби тимчасово сховати труп подалі від чужих очей, казячись від люті — так шаленіє чужа дружина, похапцем жбурляючи свій пеньюар, щоб сховати забуту коханцем рукавичку; — тіло лежало долілиць, було видно тільки проломлену потилицю, доки старий не нагнувся та здорового рукою не перевернув труп на спину.

— Еге, — мовив старий Ґаврі високим, жвавим, виваженим голосом. — Та це той Монтґомері, дідько б його вхопив, щоб мене трясця мордувала, якщо це не він, — і знову випростався, худорлявий і швидкий, наче зірвана годинникова пружина, знову волаючи до собак: — Ей, хлопці! Шукай Вінсона! — а потім закричав і дядько, щоб його почули:

— Чекайте, містере Ґаврі, чекайте! — А потім до шерифа: — Це був дурень, тому що часу не мав, а не тому, що він дурень. Я просто не вірю, що це двічі… — він озирнувся навколо, очі в нього бігали. Потім він зупинив погляд на близнюках. Він різко спитав: — Де ворушкий пісок?

— Що? — перепитав один із близнят.

— Ворушкий пісок, — повторив дядько. — Ворушкий пісок тут, на дні рукава. Де це?

— Ворушкий пісок? — спитав старий Ґаврі. — От курвин син, адвокате. Кинути людину у ворушкий пісок? Мого хлопчика?

— Стуліть пельку, містере Ґаврі, — гаркнув шериф. Потім до близнюків: — Ну? Де?

Але він відповів першим. Він готувався це зробити секунду тому чи близько того. Тепер наважився:

— Це біля мосту, — потім — він сам не знав, навіщо — додав: — Це був не Алек. Це був Здоровань.

— Під мостом шосе, — виправив один із близнюків. — Де весь час було.