Порушник праху

— О, — сказав шериф. — Який Здоровань? — І він уже хотів відповісти, який; але раптом старий, здавалося, забувши і про свою кобилу, рвонувся вперед, ще до того, як вони зрушили з місця і навіть до того, як він сам зіступив, і пробіг кілька сягнистих кроків, долаючи піски, що відкидалися під ногами, доки інші спостерігали за ним, і ось він розвернувся і з тою ж котячою спритністю осідлав кобилу, увіп’явшись єдиною здоровою рукою у крутий берег, та не помчав, продираючись з хрускотом і ламаючи гілля, з гуркотом не щезаючи з поля зору, перш ніж хтось іще, окрім двох негрів, які не полишали його, не встигли вилізти на берег.

— Бігом, — сказав шериф близнюкам. — Зловіть його. — Але обидва впустили мить. Вони з хрускотом, ламаючи гілля, кинулися навздогін старому, один з близнюків попереду, інші — за ним, у тому числі двоє негрів, продираючись крізь шипшинові зарості та кущі, повертаючись до рукава і знову через зарості на розчищену місцину — дорогу під мостом; і ось він побачив: униз сповзали сліди копит, там, де Здоровань майже дістався води, а далі відмовився йти, і було видно біля бетонної стіни навпроти потік води, що неглибоко струмував вузьким рівчаком ближче до краю, далі вливаючись в обширну гладінь мокрого піску, пласку і незайману, і поверхня була незаплямована, наче молоко; він ступив, переступивши через кладку — довгу вербову жердину, що лежала над окрайком берега, три-чотири фути завдовжки, з тонким шаром висушеного піску, от начебто ви встромили б палицю у відро чи у кадіб з фарбою, і навіть коли шериф кричав до близнюків попереду: «Хапайте його, ви!» — він побачив, як старий стрибає з берега та без плюскоту, без жодних брижів чи якихось звуків опиняється не прямо на м’якій гладіні, а минаючи її, начебто перестрибуючи у порожнечу, ніби з бескету чи з підвіконня, а потім, не зупиняючись, тільки застигши непорушно, мовби його ноги відітнуло одним помахом коси, залишивши свій тулуб нагорі й занурюючись у м’який, неглибокий, молокоподібний пісок.

— Усе гаразд, хлопці! — крикнув старий Ґаврі жваво та виважено: — Він тут. Я стою на ньому.

І один з близнюків зняв з мула віжки, а інший — збрую та попругу з кобили, і, використовуючи лопати як сокири, негри почали ламати вербове гілля, доки інші зломили з кущів лозини, жердини та все, до чого могли дотягнутися або що могли знайти, або підібрати, і тепер обидва близнюки та обидва негри, роззувшись та полишивши черевики на березі, стрибнули у пісок та поважно спустилися згори у безперервному шумі сосон, але не було чутно жодного іншого звуку, хоча він і напружував слух, вчуваючись в обидва кінці дороги, проте пильнуючи не над перевагою смерті, бо смерть не має почуття власної гідності, але бодай для годиться: принаймні, якась дрібка, якісь елементарні правила пристойності, гарного тону, які мають бути в кожної людини, безпорадний набуток, доки тлінне тіло не буде сховано від насмішок і ганьби; а труп зараз виплив ногами вперед, наче мотузом витягуваний, висмоктуваний з виру твані грубими знаряддями — його тягнули, вивільняючи з піску, який слабко цмокав і чвакав, наче губами — такі звуки бувають уві сні, — а на м’якій гладіні нічого не було: поодинокі слабкі брижі та зморшки щойно розпрасувалися, відцвіли, а потім зникли, як зникає таємний слабкий усміх, — і тоді, на березі, коли вони обступили знахідку, він дослухáвся пильніше, ніж колись, з нестямним поспіхом, як чинив той убивця, до обох кінців дороги, хоча там усе одно нічого не було: тільки почув, упізнавши звуки власного голосу, який раптово пролунав, мабуть, у довгому мовчанні, після того, як усі інші споглядали старого, видного по пояс, обліпленого тонким шаром піску, наче стовп: той опустив очі долі на труп, обличчя в старого перекосилося, верхня губа вивернулася вгору, оголюючи неживий, неприродний порцеляновий полиск і рожеві безкровні ясна вставних зубів:

— Отакої, дядьку Ґевіне, отакої, дядьку Ґевіне, витягнімо його від дороги, хоч подалі, хоч до чагарів…

— Спокійно, — сказав дядько. — Вони всі вже зараз проїхали. Усі тепер у місті, — і, як і раніше, спостерігав, доки старий нахилявся та почав незграбно зчищати однією рукою пісок, забитий в очі, ніздрі, рот, а рука виглядала дивною та негнучкою — та сама, яка нещодавно була вправною і скорою на розправу: схопившись за ґудзики на сорочці, уже виймала пістолет: тоді рука смикнулася та почала нишпорити в кишені, але дядько випередив, уже подавши хустку, проте було вже запізно, бо старий став навколішки, шарпнув сорочку та її краєм став обтирати мертве обличчя, а потім прихилив його, намагаючись очистити від налиплого піску, ніби забувши, що пісок іще сирий. Тоді старий знову підвівся та промовив високим, рівним, виваженим голосом, в якому не було жодних модуляцій:

— Ну, шерифе?

— Це не Лукас Бічем, містере Ґаврі, — відповів шериф. — Джейк Монтґомері був учора на похороні Вінсона. А доки ховали Вінсона, Лукас Бічем був за ґратами, у моїй в’язниці, у місті.

— Я не про Джейка Монтґомері говорю, шерифе, — урвав його старий Ґаврі.