Порушник праху

— Усе скінчилося, — сказав він.

— Так, — мовив його дядько. — Вони, напевно, усі у ліжках сплять. Повернулися додому корів доїти і навіть встигли затемна дров нарубати на завтра до сніданку.

Сказано було начистоту, хоча він досі не поворухнувся.

— Вони тікали, — вимовив він.

— Ні, — сказав дядько. — Більше, ніж це.

— Вони тікали, — повторив він. — Вони досягли того моменту, коли їм нічого більше не лишалося, тільки визнати, що вони помилялися. Тому вони тікали додому.

— Принаймні, вони рухалися, — сказав дядько; двічі сказано начистоту: йому навіть не треба було першого знаку, бо це конче необхідно — знову вирядитися туди, точніше, не припиняти рухатися, тої миті чотири, п’ять чи шість годин або скільки б не минуло відтоді, коли він справді вірив, що полежить лише п’ятнадцять хвилин (і він, до речі, знав про ті чверть години, той, хто, певно, спав чи ні), і ця необхідність не повернеться, їй немає звідки повертатися, тому що вона ще залишалася там, будучи там весь час, ані на секунду не звільняючись від тої химерної фантасмагорії, чиї уривки, наче лахміття і рештки ще одурманювали його або яких він даремно намагався позбутися радше п’ятнадцять годин, аніж п’ятнадцять хвилин; вона досі була там, або, принаймні, її незавершена частина, яка не була навіть крихіткою, мінускулом, а скоріше мізерією порівняно з дядьковим і шерифовим таланом у цій неможливій нескінченності з Лукасом Бічемом і Кроуфордом Ґаврі відтоді, відколи він утратив лік часу та подіям, і жодний з них не знав, що вони робитимуть далі, до того, як Гемптон позбувся навіть найменших доказів, віддавши їх, повернувши цьому старому однорукому Ґаврі з пістолетом, звідки навіть двоє дітей і стара жінка тепер не зможуть його видобути, і не треба нічого завершувати — просто рухатися вперед, навіть не лишатися там, де був, а просто підганяти самого себе, керованого необхідністю, іти в ногу, як-от тупцювати на біговій доріжці, виснажуватись одноманітною чорною працею — не тому, що так хочеться, а просто щоб не злетіти у цьому безладді, доки та доріжка їде вперед, доки маховик обертається, і треба судомно рухатися, не випускаючи з очей того, що попереду, і, так і не дочекавшись, коли доріжка стане, повертатися на неї та починати цей нескінченний рух, як нескінченна її стрічка, і ледве дюйму треба вгорі, і бракує повітря у ніздрях та у грудях, а перший повний вдих одразу вихопив би його з доріжки, скинув з орбіти і він лежав би під маховиком, неначе волоцюга чи мандрівний робітник — у пастці залізничних рейок, лежачи під поїздом: людина у безпеці, тільки якщо не рухатиметься.

Тому він зарухався; він сказав:

— Пора, — і, звісивши ноги з ліжка: — Котра година? Я казав: п’ятнадцять хвилин. Ви обіцяли…

— Лише пів на десяту, — сказав дядько. — Часу вагон, аби прийняти душ і повечеряти теж. Вони не поїдуть, доки нас не заберуть.

— Вони? — спитав він: устав, босоногий (він не роздягався, лише зняв черевики і шкарпетки), уже лізучи за капцями. — Ви знову їздили до міста. Доки нас не заберуть? Ми з ними не поїдемо?

— Ні, — сказав його дядько. — Нам доведеться попітніти, аби втримати міс Гебершем. Вона хоче зустрітися з нами в офісі. Отже, вперед; вона, певно, вже зачекалася на нас.

— Так, — сказав він. Але він уже розстебнув сорочку і знімав ремінь зі штаньми, готовий одним порухом роздягнутися. І цього разу він розсміявся. Усе було гаразд. Його навіть не можна було почути. — Так от у чому причина, — мовив він. — Щоб їхні жінки не рубали дрова потемки, доки сонні діти світитимуть ліхтарями.

— Ні, — сказав дядько. — Вони не тікали від Лукаса. Вони забули про нього…

— Так я те саме й кажу, — затявся він. — Вони навіть не чекали, аби послати йому тютюну й сказати, мовляв, усе добре, стариганю, усі помиляються, ми зла на тебе не триматимемо.