Порушник праху

— Я знаю. Мені довелось об’їхати так далеко через зухвалого, нестерпного старого чорномазого, який всю округу на вуха поставив, намагаючись удати, нібито це він убив білого, — раптом виявивши, що розрегочеться, виявивши це майже вчасно, ледь не проґавивши зрадливої миті, коли втратить владу над сміхом — але того моменту, щоб приборкати його, досить швидко задушивши, насправді відчуваючи більше здивування, ніж щось інше, доки його мати суворо промовляла:

— Та посигналь, натисни на клаксон. Хай тебе пропустять, — і він виявив, що це не було реготом, зовсім не так, або, принаймні, звуки, які він видавав, нагадували сміх, але були чимось більшим, інакшим, тяжчим, і важче було зрозуміти, чим саме вони були, і дедалі тяжче він почувався, і усе менше можна було визначити, чим є ці звуки, що вони нагадують — він міг би, певно, згадати, що це сміх, і обличчя в нього раптом стало мокрим, заллявшись не потоками, а якимись вибухом і струменем води; у будь-якому разі, ось він — незграбний бовдур, вайло, другий на зріст з-поміж них усіх трьох, ще вищий, ніж його мати, ніж його дядько, коли теж наближався до сімнадцятиліття, майже дорослий чоловік, і ще тому, що в машині було так тісно, і ніяк йому неможливо відчути плече жінки навпроти і дотик її вузької руки на своєму коліні — він сидів, наче дитя, якому надавали ляпанців, ніяк не зосередившись, перш ніж збагнути, що треба стримуватися, зупинитися.

— Вони тікали, — сказав він.

— Та штовхай машину, чорт забирай, — сказала мати. — Об’їдь їх, — і його дядько на тому боці вулиці майже те й робив, готувався їхати майже так само швидко, як вів машину сьогодні вранці до церкви, намагаючись не випускати з поля зору автомобіль шерифа, і не тому, що мати раціоналістично пояснила: усі, хто вже в місті, намагаються звідти виїхати, — тож нікого не буде, хто намагався б дістатися Майдану по той бік вулиці, — отже, це була просто ще одна людина у машині поряд із вами, навіть якщо не веде авто, — от і все, що вам треба зробити: він згадав той раз, як раніше було, коли вони отак сиділи у машині і дядько вів її, і тоді дядько так само казав:

— Ну і як я це зроблю? Просто заплющу очі і щосили натискатиму на прискорювач? — а мати у відповідь:

— І скільки ти бачив зіткнень, коли жінки за кермом в обох машинах? — а його дядько тоді сказав:

— Гаразд, тушé[36], може, одна з цих машин іще в магазині, куди вчора якийсь чоловік вломився, — а потім він уже нічого не бачив, але тільки чув довге тертя, зриви, без початку і кінця, без жодної борозни від шин, звуки по дорожньому полотну, начебто рипить шовк-сирець, і, на щастя, будинок був на тому ж боці вулиці, і звуки линуть з ними на подвір’я, і тепер він може подолати цей регіт, ухопивши момент, намацати те, звідки в нього цей сміх почався, витягнути причину на світ Божий і зрозуміти, що взагалі-то не смішно; понад десять тисяч миль від смішного, якщо його мати почала клясти; він сказав:

— Вони тікали, — і одразу збагнув, що змилив, майже запізно, навіть стоячи там, споглядаючи сам себе, швидко прямуючи подвір’ям, доки не спинився та не смикнувся — просто витягнув руку і сказав: — Подивіться: я не вбогий якийсь. Я просто втомився. Я піду до себе у кімнату і приляжу, — а далі до дядька: — Зі мною буде все гаразд. Прийдіть до мене і покличте хвилин за п’ятнадцять, — потім зупинився та знов озирнувся на дядька: — Я буду готовий за п’ятнадцять хвилин, — і нарешті зайшов у будинок, навіть піднявся до себе у кімнату, досі чуючи цей звук за запнутими шторами і відчуваючи, як щось червоне миготить перед очима, доки не звівся на один лікоть під материнською рукою, знову кажучи дядькові, що стояв у ногах постелі:

— П’ятнадцять хвилин. Ви ж не поїдете без мене? Обіцяєте?

— Аякже, — відповів дядько. — Я не поїду без тебе. Я просто…

— Чи заберешся ти, у дідька, звідсіля, Ґевіне? — сказала його мати, а потім до нього: — Лежи, — і він так і зробив, та й досі воно звучало у нього в голові, навіть попри материнську руку, вузьку, тонку, прохолодну долоню, але надто суху, надто шорстку і, можливо, навіть занадто прохолодну, краще відчувати свій сухий, палючий, піщано-шорсткий череп, аніж відчувати її долоню у себе на чолі, бо принаймні він уже звик до цього жару, він відчував це досить довго, навіть струшуючи головою, але мав приблизно стільки ж можливостей уникнути цього відчуття, цієї тендітної, вузької, неминучої долоні, скільки й, струшуючи чолом, позбутися родимки, і тепер перед ним навіть не обличчя, а потилиці багатьох, зілляті в одну потилицю однієї Голови, одне суцільне місиво, цибулина, незахищена, вразлива, схожа на яйце, проте моторошна в своєму одностайному суголоссі, яка мчить не на нього, але геть.

— Вони тікали, — сказав він. — Вони рятували свою совість, заощадили аж десять центів, навіть пачки тютюну йому не купили, щоб показати, що простили йому.