Порушник праху

— Так, — сказала мати. — Просто викинь з голови, — але це те ж саме, що сказати людині, яка висить, чіпляючись з останніх сил за край прірви, аби просто трималася: він саме цього й хотів, нічого більше, як мати нагоду відпустити це, викинути з голови, поринути у ніщо, у сон, які б мізерні уривки цього «нічого» йому б не лишалися, ще вчора він хотів спати і заснув би, але часу не мав, а зараз жадав більше, ніж колись, заснути, і весь час на світі, який йому належить, — це найближчі п’ятнадцять хвилин (або найближчі п’ятнадцять днів, або п’ятнадцять років, — та скільки б не було, бо ніхто нічого не вдіє, ніхто ж не сподіватиметься, що Кроуфорд Ґаврі вирішить навідатися власною персоною та розшукати шерифа, і сказати: «Усе гаразд, я це зробив», — тому що у них є Лукас, який сказав, що у Вінсона стріляли не з кольта сорок першого калібру, або принаймні не з Лукасового кольта сорок першого калібру, а Бадді МакКалум скаже чи не скаже: «Так, я виміняв у Кроуфорда Ґаврі німецький пістоль двадцять п’ять років тому»; нема навіть самого Вінсона Ґаврі, задля якого зможе хтось приїхати з мемфіської поліції, щоб оглянути і сказати, яка саме куля його вбила, бо шериф уже дозволив старому Ґаврі відвезти тіло додому, омити від ворушкого піску та знову поховати мерця завтра: цього разу туди зможуть поїхати Гемптон з дядьком, завтра ввечері, та викопати труп), тільки він давно забув як: а може, усе це було, і він не наважився відпустити у ніщо ту дещицю, яка йому залишилася: ні гризоти, яка вкарбується навічно, ні жалю, ні навіть усвідомлення сорому та ганьби, ні підтвердження та виправдання безсмертного прагнення, що передається людиною до людини — через катарсис жалю і сорому, але натомість лише старий чоловік, для якого гризота — навіть не частка його єства, а тільки тимчасове, мінливе явище, як його убитий син: смикнувши незнайомий труп, перевернувши горілиць, і не задля вгамування свого німого звинувачувального ридання, не задля жалості, не задля відомсти, а задля справедливості, щоб запевнитись, що він помилився, скрикнувши веселим, бадьорим, гучним голосом без краплі сорому і не знітившись: «Еге, та це ж той чортів Монтґомері, дідько б його ухопив, коли це не він», — і Обличчя; він, який анітрохи не чекав, що Лукаса винесуть на плечах з його камери у нападі каяття, і у момент доказу зняття провини тріумфально возведуть на пам’ятник Конфедератам (а може, краще на балкон будівлі поштового відділення, під флагштоком, де леліє національний прапор), так само як не очікував нічого подібного ні для самого себе, ні для Алека Сендера, ні для міс Гебершем; він не лише не хотів цього, але й не міг припустити таку можливість, бо тоді буде скасовано і анульовано всю суму зробленого ним, а це зроблене має бути анонімним, інакше весь труд знеціниться: хотілося, звичайно, увічнитися, залишити свій слід для людства, але тільки це, не більше, — якийсь свій слід, відбиток ступні на клаптику землі, але в очікуванні, смиренно бажаючи, навіть ні на що особливо не сподіваючись (це, звісно, і є все), окрім власної анонімної можливості теж зробити щось пристрасне, звитяжне та суворо-самозречене не тільки зараз, але й заради відбиття у нестертій хроніці людства, де буде гідне місце для ще однієї анонімної йоти, побіжної нотатки у хроніці звитяжної пристрасті у подяку за цей дар — наданий йому час, і він бажав тільки цього, навіть не сподіваючись насправді прийняти той факт, що він змарнував цей шанс, тому що не заслуговував на це, але, звісно, він на це й не сподівався — не життя, врятоване від смерті, і навіть не смерть, врятована від ганьби і збезчещення, або навіть відтягування вироку, а лише стримана перерва, упущена можливість зустрічі саме тоді; не безчестя, принижене власною ганебною поразкою, не сублімація, високе очищення і скромна покора зі смиренною та гордою згадкою, не гордість, звитяга і пристрасть, не жаль, не гідність, але суворе самозречення саме по собі, принижені власним набутком звитяга і пристрасть, закаляні при зіткненні; Обличчя, складене у суміш Облич його роду, його кревних, його рідної землі, його народу, чия кров — його кров, будучи з яким він відчував радість і гордість, і сподівання стати єдиним непохитним щитом проти темної нічної безодні, — почварне Обличчя, не всеїдне, мовби стерв’ятник, і навіть не зажерливе до краю, не роздратоване зривом надій і навіть не затято-засмучене, не вичікувальне і навіть не відчуваючи потреби у терпінні, бо від учора, сьогодні й завтра — Ось Воно і Є: Неподільне: Одне (його дядько теж про це казав, передбачивши два, три або чотири роки тому, і те, що його дядько мав цілковиту рацію, ставало йому дедалі зрозумілішим, коли він зростав у мужа і виявляв, що ці слова правда: «Ось тепер ти все бачиш. Учора не скінчиться, доки не настане завтра, а завтра почалося десятки тисячоліть тому. Для кожного хлопця-південця, якому чотирнадцять, не один раз, але щоразу, як йому заманеться, настає та мить, коли ще не було другої години опівдні тоді у липні 1863-го: бригади зайняли позиції за огорожею, зброя напоготові та вичікують у лісі, а згорнуті прапори вже розтріпані, щоб вихопитися та замайоріти, і там власною персоною — Пікетт зі своїми довгими напомадженими локонами, напевно, в одній руці тримає капелюха, а в другій — рапіру, дивиться вгору на пагорб, чекаючи на наказ від Лонґстріта, і все це зараз висить на волосинці, ще нічого не сталося, воно ще навіть не почалося, воно не тільки ще не почалося, але ще є час на те, щоб не починати і не виступати проти цієї позиції й тих обставин, які й примусили стількох людей, як Ґарнетт, Кемпер, Армстід і Вілкокс поставитися серйозно та похмуро до загрози, але все ж таки це почнеться, ми всі це знаємо, що зайшли надто далеко, забагато поставлено на карту, і цієї миті не треба навіть чотирнадцятирічному хлопчику подумати: «Настала пора. Мабуть, настала пора», — попри все це — багато втрат і багато набутого: Пенсильванія, Меріленд, увесь світ, і тоді золоте склепіння Вашингтона увінчає ці неймовірні перемоги у відчайдушній авантюрі, на ривок і докір, зроблені два роки тому; або той, хто колись плавав, хай навіть на човні чи на ялику під вітрилом зі шматяної ковдри, тої миті 1492 року, коли подумав: «Ось воно!» — абсолютний край землі, звідки нема повернення, щоб повернутися назад, поставити свою хату або поплисти безповоротно у нікуди — або знайти землю, або поринути у рикання прірви на краю світу. Слабкий голос, звуки однієї чутливої леді-поетеси днів моєї юності казав: «Розсіяні тичинки чаю знов у листі, і кожний день своє смеркання стріне», — поетова екстравагантність, яка досить часто віддзеркалює істину, але догори дриґом, бо мимовільний маніпулятор з дзеркалом, охоплений зануренням у люстро, забуває, що у скла теж є протилежний бік: тому що вони тільки те й робили, бо вчорашнє смеркання і вчорашній чай нерозривні з цим розсіяним, непорушним, негнучким, розвіяним поривами вітру ґрунтом у нескінченних залах завтра, у взутті, яке нам доведеться носити[37], і навіть простирадла, на яких ми спатимемо (чи намагатимемося спати): тому що ти нічого не уникаєш, ти ні від чого не тікаєш: переслідувач — це той, хто сам змушений тікати, і завтрашня ніч — це нічого, але довга безсонна борня з учорашніми втратами і жалем»): хто зневажив навіть не смерть, навіть не Лукасову смерть, а просто Лукаса, Лукаса у десятку тисяч Самбо-втілень, які метушилися та летіли вперед, недбалі, навіть не підозрюючи про той отвір, наче для миші, яка прослизає крізь щілинку гільйотини, доки одної недбалої миті не впаде невразливий, невблаганний, нечутливий ніж; або зранку, або пізно завтра, але, можливо, це і є та пора, щоб втрутитися в те, чого бояться навіть самі янголи, а не білі або чорні шістнадцятирічні діти і біла стара панна, якій не сьогодні-завтра стукне вісімдесят; ті, хто тікали — кидалися навтьоки навіть не задля того, щоб зректися Лукаса, але тільки щоб утриматися від того, щоб він послав їх до швейцара в аптекарській крамниці[38] купити ув’язненому пачку тютюну, — не те щоб вони всі були засоромлені, але не могли вголос визнати свою помилку: і, відштовхнувшись від скелі, він занурився в один довгий, уповільнений стрибок, уже чуючи його, і зараз — тільки найслабше коливання, вслухаючись у яке, не рухаючись і не розплющуючи очей, навіть коли він затримався на мить, лежачи, слухаючи ці звуки, потім розплющив очі, а дядько теж стояв силуетно проти світла у ногах постелі, у такому бездонному, у такому довершеному, у такому абсолютному мовчанні, в якому зараз нічого не було, окрім подиху мороку і кумкання деревних рахкавок та дзижчання жуків: ні втечі, ні зречення, ні цього моменту — навіть ніде немає такої бездонності, такої довершеності тут у кімнаті або поза її межами, або понад нею, або перед нею, або за нею, у крихітних міріадах тваринних звуків у безмежній систолі та діастолі літньої ночі.