Порушник праху

— Де машина? — а тоді, навіть не чекаючи на відповідь, розвернулася та попрямувала назад у прохід, виступаючи з прямою поставою, струнка, з твердо випростаною спиною, яка начебто дивилася на інших, і підбори стукали по бетону — так само як вдома, коли вони з Алеком Сендером, дядько і батько — усі четверо — вважали за краще ходити навшпиньки, нібито їх і нема, — оминула далі рампу, де на алеї стояли тільки порожня шерифова машина та порожня вантажівка, і вже відчиняла автомобільні дверцята, коли вони з дядьком знову опинилися поряд та знову побачили їх: як вони перетинають гирло алеї, неначе на сцені — на легкових автомобілях і вантажівках, обличчя з непереможними профілями, непроникливі, невразливі, не налякані, але одержимі якимсь безповоротним зреченням, стрімко кидаючись через дорогу, щільно і безперервно, і тому багато хто нагадував старшокласників, або, може, мандрівну трупу, яка грала виставу «Битва при Пагорбі Сан-Гуан[35]», і ви не лише не чуєте — вам навіть і не треба вслухатися — приглушеного шуму за лаштунками, так само як і не треба бачити марширування або тренування війська, щойно армія досягла куліс, як зірвалася в божевільному пориві, і люди, спотикаючись, біжать, міняючись мундирами, френчами, головними уборами і бутафорськими пов’язками, і знову повернутися з-під збриженої марлі, на якій намальовано поле битви, героїзм і загибель, опинитись у власному тилу та в нападі героїзму знову продефілювати сценою.

— Спочатку відвезімо додому міс Гебершем, — сказав він.

— Лізь у машину, — відповіла його мати, і після першого повороту ліворуч на вулиці за тюрмою він ще чув звуки натовпу, а після другого на наступному перехресті — ось вони знову біжать на авансцені, безперервні, невпокорені та незламні, обличчя, застиглі у профіль, під несамовиті звуки тертя цементу і гуми, а у нього цього ранку було дві-три хвилини у пікапі, щоб знайти можливість просто втрапити в цю юрбу та пройти тим напрямом, яким хотів, а дядькові треба було хвилин п’ять чи десять, аби вклинитись у проміжок і повернутися до в’язниці.

— Їдьмо, — сказала його мати. — Примусь їх тебе пропустити, — і він збагнув, що до тюрми вони не поїдуть; він почав був:

— Міс Гебершем…

— Як я це зроблю? — сказав дядько. — Просто заплющу очі та щосили натискатиму правою ногою? — і, мабуть, так і зробив; зараз вони їхали у потоці, теж повертаючи за ним до будинку, усе як слід, він і не турбувався, але знову цей безумний вир, навіть не політ — якщо завгодно, краще назвати це евакуацією, — підхопить їх, змете у надвечір’ї, розкидає в останні години та милі високо угору, виснажених, пошарпаних, виб’є з них вихором останні сили, закружлявши, і пожбурить долі біля межі округу, у глушині, яку ледь і на мапі знайдеш і звідки так важко повертатися потемки: він промовив ще раз:

— Міс Гебершем…