Порушник праху

— Американець насправді нічого так не обожнює, як свій автомобіль: ні дружину, ні свою дитину, ні свою країну, ні навіть свій банківський рахунок (насправді він не аж так обожнює свій рахунок у банку, як гадають іноземці, бо ладен проциндрити його майже на ніщо, чому красна ціна п’ятак), але без тями від своєї машини. Тому що автомобіль став нашим національним статевим символом. Ми не можемо справді насолоджуватися й вільно дихати, якщо просто йдемо провулком чи алеєю. Доки все наше оточення та виховання забороняють нам чинити sub rosa[44] або тишком-нишком. Тому нам доводиться розлучитися з нашою дружиною, щоб зняти з нашої коханки ганебне тавро чужоложниці, для того, щоб завтра взяти розлучення з нашою дружиною та очистити нашу коханку, тощо. У результаті американська жінка стає холодною і позастатевою; вона проектує своє лібідо на автомобіль не лише тому, що його осяйний блиск, багатство, вигадки і швидкість потурають її марнославству та нездатності ходити (через оті убори, до яких її силує національна асоціація роздрібних торгівців), адже він не буде терзати її, вимучувати, виснажувати до сьомого поту та доводити до сум’яття. Тому, щоб стати володарем і повелителем над усім і тим нічим, що вона ще має, американський чоловік мусить зробити цей автомобіль власним. Тому хай мешкає в орендованій халабуді, але все одно матиме не тільки свою власну машину, а й щороку мінятиме її на нову в її первозданній незайманості, нікому її не позичаючи, нікому не відкриваючи таємниці її вічної цноти та завжди безпричинного, екстравагантного веремію педалей та важелів, хоча самому йому й нікуди їздити на цій машині, а навіть якби й була така можливість, він би не наважився, боячись подряпин або інших дефектів, що можуть попсувати авто, і всю неділю він витратить на те, що митиме й поліруватиме ту машину й наводитиме лоск на неї, бо роблячи це, він пестить жіноче тіло, тої жінки, яка вже за давнини відмовила йому в близькості та не пускає до себе у ліжко.

— Це не так, — сказав він.

— Мені п’ятдесят з гаком років, — мовив дядько. — А п’ятнадцять з них я провів, лазячи під спідниці. Мій досвід показав, що лише кілька жінок цікавилися коханням чи сексом. Вони хотіли вийти заміж.

— Я досі в це не вірю, — сказав він.

— І це правильно, — відповів дядько. — Не вір. І навіть коли тобі п’ятдесят, та ще й з гаком, ти все одно відмовляєшся такому вірити.

І тут вони побачили Лукаса, який переходив Майдан, імовірно, тоді ж — задертий нагору капелюх і тонкий неприборкуваний полиск золотої зубочистки навскіс, — і він сказав:

— Де, по-вашому, вона могла бути весь цей час? Я її ніколи не бачив. Звісно, була ж вона з ним того дня, у суботу, коли він був не лише у своєму чорному костюмі, але й навіть із пістолетом? Звісно, він ніколи не виходив з дому без зубочистки.

— А я що, тобі не казав? — озвався дядько. — Це ж було перше, що він зробив, коли містер Гемптон увійшов додому до Скіпворта, де Скіпворт прикував Лукаса кайданками до спинки ліжка, — дав Гемптону свою зубочистку, щоб той тримав її у себе, доки Лукас не попросить її віддати.

— О, — сказав він. — Ось він і наближається сюди.

— Так, — підтримав дядько. — Позловтішатися. О, — схаменувся він, — він джентльмен, він не пригадуватиме мені, що я помилявся, він просто спитає мене, скільки винен як своєму адвокату.

Потім — в його кріслі біля кулера, а дядько — знову за столом, — обидва почули тривале гуркотіння у просторі та рипіння східців, а далі Лукасові кроки, невідступні, хоча неквапливі, і ось і сам Лукас — цього разу без краватки і навіть без комірця, лише з ґудзиком, у старезному білому жилеті, не так засмальцьованому, як поплямованому під чорним піджаком, і з випущеним золотим ланцюжком годинника — те ж саме обличчя, яке він уперше побачив тоді, коли виборсався, увесь змокрілий, стікаючи водою з крижаного струмка, того ранку чотири роки тому, і обличчя було незмінним, нічого з ним не сталося, навіть вік не позначився — і, ховаючи зубочистку до верхньої кишені жилета, заходячи у двері, той промовив, звертаючись до них загалом:

— Джентльмени, — потім до нього: — Юначе… — ґречно і зговірливо, не просто чемно, а майже люб’язно і доброзичливо, знімаючи пихатого франтівського капелюха: — А ви за сей час більше не падали до потічків, ні?

— Та все гаразд, — сказав він. — Облишу це, доки у вас як слід не намерзне льоду.

— Ласкаво просимо, навіть не треба чекати, коли намерзне, — мовив Лукас.

— Сідай, Лукасе, — сказав дядько, але він уже сідав, обравши того самого жорсткого стільця біля дверей, якого ніхто, окрім міс Гебершем, ніколи не обирає, — ледь узявшись під боки, ніби позуючи для фотокамери, а капелюха поклавши, ніби вінець, на руку, дивлячись на обох, і знову звертаючись:

— Джентльмени.

— Ти прийшов сюди не для того, щоб я сказав тобі, як ти маєш чинити, отже, я все одно тобі скажу, — промовив дядько.

Лукас швидко моргнув. Він глянув на дядька.

— Не можу сказати, що на те сюди прийшов. — Потім він люб’язно додав: — Але я завжди готовий послухати добру пораду.