Порушник праху

— Піди і відвідай міс Гебершем, — сказав дядько.

Лукас глянув на дядька. Цього разу моргнув двічі.

— Не в такому я захваті, аби на гостину навідуватися, — мовив він.

— Ти не був і в такому захваті, аби кінчати життя на шибениці, — відповів дядько. — Але ж ти не вимагаєш, аби я сказав тобі, як близько ти був од неї.

— Ні, — сказав Лукас. — І не думаю, що вимагатиму. А що ви хочете, аби я їй сказав?

— Ти не можеш, — мовив дядько, — ти не знаєш, як сказати «дякую». Але я й це виправлю. Візьмеш для неї квіти.

— Квіти? — перепитав Лукас. — Нема у мене ніяких квітів, ще відколи моя Моллі померла.

— Та й це виправлю, — сказав дядько. — Я зателефоную додому. У моєї сестри просто оберемок готових. Чик відвезе тебе на своїй машині, щоб ти забрав квіти, а потім доставить тебе до воріт будинку міс Гебершем.

— Та не беріть у голову, — промовив Лукас. — Раз я одержу квіти, то можу пішки.

— А ще ти можеш викинути квіти, — сказав дядько. — Але я знаю, що ти як одного не зробиш, так і не думаю, що ти зробиш інше, коли їхатимеш у машині з Чиком.

— Ну добре, — сказав Лукас. — Якщо вам нічим іншим не потрафити…

І коли він повернувся до міста і нарешті знайшов місце, минувши три квартали, щоб припаркувати авто, і знову долав сходинки нагору, його дядько, запалюючи сірника для люльки, промовляв крізь дим:

— Ти і Букер Т. Вашингтон[45], ні, не те, ти, і міс Гебершем, і Алек Сендер, і шериф Гемптон, і Букер Т. Вашингтон — бо він робив тільки те, на що від нього і очікували, тож немає взагалі суттєвих причин, чому він був зобов’язаний те робити, доки ви всі не були зобов’язані, і вчинили те, на що від вас ніхто не очікував, але весь Джефферсон, і весь округ Йокнапатофа спалахнули б і постали б тоді у злагоді та згоді, щоб вам перешкодити, якби вони знали час, і навіть рік потому дехто (коли і якщо вони всі те зроблять) пам’ятатиме це несхвально і неприязно, і не те, що ви упирі або те, що ви не послухалися кольору власної шкіри, тому що вони б це оминули, але те, що ви осквернили могилу білого, щоб врятувати чорномазого, хоч у вас були всі причини, і вам слід було те зробити. Просто не зупиняйся.

Він відказав:

— Ви так не вважаєте просто тому, що сьогодні знову субота, пополудні, і хтось ховається за жасминовими кущами у саду міс Гебершем, тримаючи пістолета напоготові, і цілиться у неї, чигаючи, доки Лукас дійде до ґанку. Та ще й зараз Лукас без свого пістолета, і, незважаючи на того Кроуфорда Ґаврі…

Та дядько його урвав:

— Чом би й ні, бо те, що зарите там, глибоко під землею, біля Каледонської каплиці, минулої суботи було Кроуфордом Ґаврі секунду чи дві, а Лукас Бічем носитиме колір своєї шкіри ще у десятку тисяч різних ситуацій, яких мудріший уникнув би, а більш світлошкірий утік би від них ще десяток тисяч разів, після того як те, що було Лукасом Бічемом на секунду чи до минулої суботи, зарите у ту саму землю, і теж біля Каледонської каплиці, тому що той округ Йокнапатофа, який спинив би тебе, і Алека Сендера, і міс Гебершем тої недільної ночі, насправді має рацію, — життя Лукаса, його дихання та харчування взагалі не мають значення, як і твої та мої, бо в нього є власне неспростовне право на мир і безпеку, і насправді на цій землі стало б набагато затишніше та злагодженіше, якби було поменше Бічемів, Стівенсів і Маллінсонів неважливо якого кольору, коли б лише існував якийсь безболісний спосіб стерти їхні грубі, незграбні останки — і цим способом можна було б діяти, — але пам’ять, якої не можна позбутися — незнищенну, безсмертну пам’ять, усвідомлення того, що колись жило, що незнищенне іще з десяток тисяч років після десяти тисяч спогадів про несправедливість, неправий суд і страждання, а нас забагато, і не тому, що ми загарбуємо простір, але тому, що ми готові за безцінь продати свободу — за мішуру, цяцянки, ламаний шеляг, заради того, що ми звемо нашим власним, що є конституційно гарантованим дозволом кожному невідступно гнатися за його власним постулатом про щастя і добробут, незалежно від скорботи і навіть ціни розп’яття когось, чий ніс або колір шкіри нам не до смаку, і навіть це подоланне, якщо є жменька людей, переконаних у тому, що людське життя цінне саме по собі, тільки тому, що людина має право дихати, і неважливо, якого кольору надимаються легені або якого кольору ніс вдихає повітря, — і готові боронити це право будь-якою ціною, бо таких треба небагато, а виявилося тільки троє минулої неділі ввечері, та й навіть одного вистачило б, і коли виявиться достатньо тої кількості скорботних і засоромлених, то Лукас більше не потраплятиме в ризиковані обставини, що вимагатимуть його порятунку.

Він мовив:

— Мабуть, тоді вночі було не троє. Одна людина і дві половинки — це буде ближче до правди, — на що дядько відказав:

— Я сказав, що все це надає право пишатися. Це навіть добре — похвалитися. Просто не зупиняйся.