Порушник праху

Тоді Лукас підійшов до столу, поклав на нього капелюха та вийняв з внутрішньої кишені піджака шкіряне портмоне з чорненими металевими вставками, схожими на старе срібло — гаманець був майже завбільшки з дамську сумочку міс Гебершем — і сказав:

— Гадаю, у вас є маленький рахуночок проти мене.

— За що? — спитав дядько.

— За ведення моєї справи, — відповів Лукас. — Назвіть вашу ціну, будь-яку, якщо не захмарна. Я хочу її сплатити.

— Це не я, — сказав дядько. — Я нічого не робив.

— Я послав по вас, — сказав Лукас. — Я вас уповноважив. Скільки я вам винен?

— Нічого, — відповів дядько. — Тому що я тобі не вірив. Ось цей хлопчик — причина того, що ти сьогодні вільно походжаєш.

Тепер Лукас дивився на нього, тримаючи портмоне в одній руці, а іншою рукою готовий сховати гаманця — те ж саме обличчя, незмінне, ніби з ним нічого не сталося, але воно просто відмовилося прийняти факт; зараз він розкрив гаманця.

— Гаразд. Я заплачу йому.

— А мені доведеться вас обох заарештувати, — сказав дядько. — Тебе — за розбещення неповнолітнього, а його — за судову практику без ліцензії.

Лукас озирнувся на дядька; вони вп’ялися зором один на одного. Потім Лукас ізнову двічі моргнув.

— Гаразд, — промовив він. — Тоді я сплачу видатки. Назвіть ваші видатки, у межах розумного, і закриймо цю справу.

— Видатки? — повторив дядько. — Так, були у мене видатки, коли я просиджував тут минулого вівторка, намагаючись занотувати всі ті речі, які ти нарешті мені сказав — записати таким чином, щоб містер Гемптон виявив досить лою в голові, і через наведені підстави випустив тебе з в’язниці, і тому, що більше я намагався те зробити, то гіршало у мене на душі, і так гіршало, що коли я отямився, то моя перова ручка стирчала тут у долівці, як стріла. Авжеж, папір належить округу, але перова ручка була моя особиста, і це коштувало мені два долари — вставити в неї нове перо. Ти винен мені два долари.

— Два долари? — промовив Лукас. Він знову двічі кліпнув. Потім ще раз двічі. — Лише два долари? — і кліпнув ще раз, потім щось зробив зі своїм подихом: не зітхнув, а просто видихнув, сунувши два пальці до портмоне: — Звучить як не надто багато, але ж я чоловік фермерський, а ви чоловік правничий, і знаєте ви свою справу чи ні — про мене, моє діло сторона, не кататимусь я в чужому червоному візку[46], як співає та музична скринька, — аби намагатися повчати вас, — і витягнув з гаманця потерту, зім’яту, скручену в кульку банкноту, не набагато більшу, ніж поморщена маслина, і достатньо розгорнув купюру, щоб прочитати, що там написано, а потім розгорнув до кінця та поклав на стіл, а з гаманця вийняв половину долара і виклав на стільницю, потім відлічив, кладучи на стіл, монету за монетою — чотири дайми і два нікелі, — а потім знову перелічив гроші вказівним пальцем, переміщаючи монетки одна по одній, десь на півдюйма; його вуста рухалися під вусами, а гаманець, як і раніше, був розкритий в іншій руці; далі він зібрав два дайми і нікель та поклав у руку з відкритим гаманцем, вийняв звідти чверть долара та поклав на стіл, потім мигцем, за секунду, окинув зором усі монети, опісля поклав два дайми і нікель назад на стіл, а половину долара забрав і сховав назад у гаманець.

— Тут тільки шість бітів-дрібняків[47], — сказав дядько.

— Не беріть у голову, — мовив Лукас та взяв чверть долара та вкинув собі у портмоне й заклацнув замок, і, спостерігаючи за Лукасом, він збагнув, що в тому гаманці щонайменше два відділення, а може і більше, і друге відділення таке глибоке, що там рука зануриться мало не по лікоть, — коли стежив за Лукасовими пальцями в глибині, — і якийсь час Лукас стояв, дивлячись униз, достеменно ніби на своє віддзеркалення у криниці, а потім витягнув з того відділення зав’язаний замащений кисет для тютюну — мішечок, напханий і твердий, бо його боки розпирало, — який грюкнув об стіл з глухим грубим тріскотливим дзенькотом монет.

— Ось на додачу, — сказав він. — Чотири біти по пенні. Я бажав однести їх до банку, але ви можете позбавити мене клопоту туди їхати. Чи хочете їх перелічити?

— Так, — сказав дядько. — Але гроші платиш ти. Ти й лічи.

— Їх п’ятдесят по монетці, — мовив Лукас.

— От задача, — сказав дядько. Тому Лукас розв’язав мішечок і жбурнув монетки по пенні на письмовий стіл, і перелічував їх, рухаючи вказівним пальцем кожну монетку, першу маленьку жменьку даймів і нікелів, підраховуючи вголос, потім закрив гаманець і поклав назад до піджака, а з іншого боку рвучко підсунув через стіл усю жменю монет і зім’яту купюру, рухаючи доти, доки вони не наткнулися на промокальний папірець, і вийняв з бічної кишені піджака барвисту ситцеву візерунчасту хустину[48], витер руки і поклав хустку назад, і знову стояв, непокірний, нерозгаданий, спокійний, зараз на них не дивлячись, доки чулося стійке ревіння радіоприймачів та завивали клаксони та сигнали автівок, що повзли по дорозі, і весь лункий гамір кожної живої душі округу в суботу збурився в яскравому денному світлі.

— А тепер що? — спитав дядько. — На що ти зараз чекаєш?

— На свою розписку, — мовив Лукас.