Послухай мене

 ТЕСС ҐЕРРІТСЕН

Послухай мене

Ріццолі та Айлс. Книга 13

Роман

КСД

Харків, 2024

Книга оцифрована тільки для ознайомлення!

Підтримуємо українські видавництва та закликаємо купувати паперові чи електронні книги

Всі права на книгу належать виключно видавництву КСД 

© Tess Gerritsen, 2012

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2024

© Landes (оцифровано та відформатовано для книгосховку Book хом’яка, 14/07/24)

БУКХАБ трішки доопрацював, виправив помилки і оформив зміст

Шукай нас в телеграм. 

Джошу та Лорі

1

ЕМІ

 «Потрібно було взути чоботи», — подумала вона, виходячи з бібліотеки і бачачи свіжий шар мокрого снігу, що вкривав кампус. Коли вона йшла на навчання того ранку, були нормальні плюс десять, один із тих уже схожих на весну днів, які змушували її вірити, що зима нарешті скінчилась, тож вона пішла до кампусу в блакитних джинсах, худі та новеньких рожевих туфельках із лакованої шкіри. Але поки була всередині, працюючи весь день на своєму ноутбуці, зима надворі повернулася. Було вже темно, і з цим холодним вітром, що вимітав двір, бруківка невдовзі стане слизькою, як ковзанка.

Зітхнувши, вона застебнула худі доверху і закинула рюкзак, важкий від книжок та ноутбуку, на плечі. «Нічого не вдієш. Тож уперед». Обережно спустилася бібліотечними сходами і одразу опинилась по щиколотки в сльоті. З мокрими й пекучими ногами попростувала доріжкою між університетськими будівлями, Що ж, цим новим туфелькам кінець. Як тупо. Це їй за те, що не подивилася прогноз погоди вранці. Забула, що березень у Бостоні аж ніяк не надійний.

Вона дійшла до чергового корпусу і раптом зупинилася. Розвернулася. Чи не почула за собою кроки? Якусь мить удивлялась в алею, що розділяла дві будівлі, але побачила лише пустельну доріжку, що мерехтіла під світлом ліхтарів. Темрява та погана погода спустошили кампус, і тепер вона не чула жодних кроків, лише шерех мокрого снігу і далекий шурхіт машин по Гантінґтон-авеню.

Тож щільніше загорнулася в худі й пішла далі.

Прямокутний двір кампусу був слизький і блискучий від льоду, і її сумно невідповідні погоді туфельки раз по раз провалювалися в калюжі, забризкуючи джинси крижаною водою. Вона вже не відчувала пальців ніг.

Усе це була провина професора Гартгорна. Це через нього вона провела весь день у бібліотеці, а не сиділа зараз удома за вечерею з батьками. Натомість вона була тут, із занімілими пальцями ніг та загрозою відмороження — а все тому, що її дипломна (тридцятидвосторінкова робота, над якою вона працювала багато місяців) була, бачте, неповна, як він сказав. Невідповідна, він сказав, бо вона не розписала вкрай важливу подію в житті Артемізії Джентілескі — доленосну травму, що наповнила її картини такою жорстокою внутрішньою силою: зґвалтування.

Ніби жінки були безформними кавалками глини, яку потрібно обім’яти й вибити, щоб сформувати у щось краще. Ніби для того, щоб стати справжньою художницею, Артемізії потрібне було старе добре сексуальне насильство.

Вона почувалася дедалі злішою через коментарі Гартгорна, перетинаючи двір у бризках сльоти на всі боки. Та що цей засушений стариган знає про жінок і всі біди й прикрощі, які вони мусять терпіти? Всі ці псевдокорисні поради, які їм підкидають чоловіки так, неначе знають краще.

Дійшла до пішохідного переходу і зупинилася на світлофорі, що саме загорівся червоним. Звісно ж, червоним — сьогодні ніщо не йшло по її. Машини пропливали повз, розбризкуючи шинами воду. Сніг замітав рюкзак, і вона думала про свій ноутбук: чи не промокне він, і чи не втратить вона всю роботу цього вечора. Так, було б ідеальне завершення дня. Вона заслужила на це, не подивившись прогноз. Не взявши парасольку. Взувши ці дурні туфельки.

Світлофор досі горів червоним. Він що, зламався? Може, проігнорувати його і просто перебігти вулицю?

Вона була така зосереджена на світлофорі, що не помітила чоловіка, який стояв за нею. Потім щось у ньому привернуло її увагу. Можливо, це був шерех його нейлонової куртки чи запах алкоголю від його подиху. Хай там як, вона зрозуміла, що там хтось є, і розвернулася, щоб глянути на нього.

Він був такий закутаний від холоду, з шаликом, намотаним до підборіддя, і вовняною шапочкою, насунутою до брів, що на його обличчі вона змогла добре роздивитися лише очі, Він не уникав її погляду, а дивився просто на неї, і так пронизливо, що вона відчула себе споганеною, ніби цей погляд висмоктував її найпотаємніші таємниці. Він не зробив до неї жодного руху, але самого погляду було достатньо, щоб їй стало незатишно.