Послухай мене

Вона глянула на крамнички по той бік Гантінґтон-авеню. Магазинчик тако був ще відчинений, його вітрина яскраво світилася, і вона бачила всередині з пів дюжини відвідувачів. Безпечне місце, з людьми, до яких можна звернутись, якщо їй буде потрібна допомога. Вона зможе забігти туди, щоб зігрітися і, можливо, викликати таксі, що відвезе її додому.

Світлофор нарешті загорівся зеленим.

Вона надто швидко ступила з брівки, і одна зі шкіряних туфельок одразу ж поїхала по обледенілій дорозі. Замахавши руками, спробувала втриматися на ногах, але рюкзак позбавив рівноваги, і вона полетіла вниз, плюхнувшись задом у снігове місиво. Мокра й приголомшена, знову зіп’ялася на рівні.

Наближення світла фар вона не побачила.

2

АНДЖЕЛА

ДВА МІСЯЦІ ПО ТОМУ

«Якщо бачиш щось, не мовчи». Ми всі чуємо цю пораду стільки разів, що коли знаходимо підозрілий пакет там, де його не має бути, чи помічаємо незнайомця, що скрадається по сусідству, автоматично звертаємо на це увагу. Я — тим паче, адже моя донька Джейн — поліцейська, а мій хлопець Вінс — поліцейський у відставці. Я чую всі їхні жахливі історії, і якщо побачу щось, то можете битися об заклад, що не мовчатиму. Тож для мене це просто друга натура — наглядати за своїм районом.

Я живу в місті Ревір, що насправді не в самому Бостоні, а радше схоже на більш доступного кузена Бостона трохи північніше. Вуличка в мене зі скромних будиночків на одну родину, густо натиканих по обидва боки. «Стартових будиночків», як колись називав їх Френк (який незабаром стане моїм колишнім чоловіком), коли ми переїхали сюди сорок років тому — за винятком того, що ми так і не переїхали у щось більше. Як і Аґнес Камінскі, що досі живе в сусідньому будинку, чи Ґлен Дракмаєр, який помер у будинку через вулицю, що зробило це житло протилежністю стартового будиночку для нього. За багато років я не раз бачила, як родини в’їжджають сюди, а потім виїжджають. Будинок праворуч від мене знову вільний і продається, чекаючи на наступну родину для повторення циклу. Ліворуч від мене живе Аґнес, яка колись була моєю найкращою подругою, поки я не почала зустрічатися з Вінсом Корсаком, що обурило Аґнес через моє ще не остаточне розлучення і зробило мене безчесною жінкою в її очах. Навіть попри те, що це Френк покинув наш шлюб, щоб бути з іншою жінкою. Білявкою. Насправді Аґнес налаштував проти мене той факт, що я тепер так насолоджуюся, коли Френк пішов. Я насолоджуюся мати в моєму житті нового чоловіка і цілувати його у власному дворі. А що, Аґнес думала, я маю робити тепер, коли мій чоловік мене покинув? Загорнутися в чорне і тримати ноги схрещеними, поки там, унизу, все не всохне? Ми з нею вже майже не розмовляємо, але нам і не треба. Я й так знаю, що вона робить у себе в сусідньому будиночку. Те, що й завжди: курить свої «Вірджинія слімс», дивиться телевізор і перетримує на плиті овочі.

Але не мені її судити.

Навскоси через вулицю, починаючись на розі, стоїть блакитний будинок Ларрі та Лорелеї Леопольдів, що живуть тут останні двадцять з чимось років. Ларрі викладає англійську мову в місцевій школі, і хоч я не можу сказати, що ми близькі, та вечорами по четвергах граємо разом у скрабл [1], тож я добре знайома з широтою Ларріного словникового запасу. Будинок за Леопольдами — це той, де помер Ґлей Дракмаєр і який деякий час здавали. А за ним, у будинку прямісінько через вулицю від мене, живе Джонас — шістдесятидворічний холостяк і колишній «морський котик», що переїхав сюди шість років тому. Лорелея нещодавно запросила Джонаса стати учасником вечорів скраблу в мене, що взагалі-то мало бути спільним рішенням, але Джонас виявився чудовим поповненням компанії. Він завжди приносить пляшку каберне, має добрий словниковий запас і не намагається проштовхнути іноземні слова, що не дозволяється. Скрабл, урешті-решт, — американська гра. Мушу визнати, що він також має добрий вигляд. На жаль, він це знає і любить підстригати свій газон перед будинком без футболки, випнувши груди й напруживши біцепси. Звісно, я не можу втриматись, щоб не дивитися на нього, і він це знає. Коли він бачить мене у вікні, то демонстративно махає мені, від чого Аґнес Камінскі думає, що між нами щось відбувається, а це неправда. Я просто привітна з усіма сусідами, і якщо хтось переїжджає на нашу вулицю, я завжди перша опиняюсь біля його дверей з усмішкою та моїм фірмовим хлібом із цукіні. Люди це цінують. Вони запрошують мене до себе додому, знайомлять з дітьми, розказують, звідки приїхали і чим заробляють собі на життя. Вони просять мене порекомендувати сантехніка чи стоматолога. Ми обмінюємося телефонними номерами й обіцянками скоро побачитися. Саме так було з усіма моїми сусідами.

Поки сюди не переїхали Ґріни.

Вони орендують номер 2533 — жовтий будинок, де помер Ґлен Дракмаєр. У цьому будинку рік ніхто не жив, і я рада, що хтось нарешті там поселився. Завжди недобре, коли будинок стоїть порожнім надто довго; це відбивається на всій вулиці, надаючи їй душку небажаності.