ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

Мерзла земля лунко гула під копитами коней. Шелестів колючий зледенілий бур'ян. Щербатий місяць розгойдувався посеред неба, ніби п'яний, і, здавалось, от-от зірветься і торохнеться лисиною об круті горби. І тоді настане тьма.

Арсен розумів, що то не місяць гойдається, а він сам коливається в сідлі. Тіло його заніміло. Туго зв'язані руки й ноги затекли, і він перестав їх відчувати. Цупкий кляп обідрав йому язика і рота, доводилося ковтати власну солонувату кров. Нестерпно хотілося пити.

Його везли на страту. Він знав про це. Але де вона буде і яку смерть придумав для нього Чорнобай, – його вже не цікавило. Аби лишень швидше все скінчилося…

Біля високої могили, що бовваніла на тлі синього неба, Чорнобай зупинився.

– Митрофане, на шпилі чимало всякого каміння… Піди принеси одну каменюку, щоб прив'язати цьому байстрюкові до шиї. Та не барись! – Пахолок кинувся до могили, а Чорнобай повернувся до полоненого: – Тільки не думай, хлопче, що ми тебе втопимо. Ні, голубчику! Це була б занадто легка смерть для тебе. Ми посадимо тебе на палю і будемо дивитись, як вона вилізе тобі горлом… Ось якою смертю помреш, небоже!.. Зате й на тому світі радитимеш усім обходити Чорнобая десятою дорогою!.. А вже потім прив'яжемо тобі до шиї камінь і кинемо в озеро. На поживу карасям. Щоб і сліду не лишилося!.. Ну, як? Подобається таке?.. Ні?.. Отож!

Він говорив би довше, бо уявні картини майбутніх мук ворога втішали його, але пахолок повернувся з каменюкою і загін рушив далі.

Через годину вони виїхали на битий шлях.

– Незабаром озеро, хлопці, – сказав Чорнобай. – Ще милі дві…

Зненацька він замовк і почав прислухатись.

– Ви нічого не чуєте? Всі зупинились.

– Ніби вершник скаче, – невпевнено промовив довготелесий Митрофан.

– Не ніби, а справді вершник, – промовив другий пахолок, у білому башлиці. – О-о, чуєте? Наближається сюди… Здається, один.

Здалеку почувся дзвінкий тупіт – кінь мчав галопом.

– Хтось поспішає в Чорнобаївку, – сказав Чорнобай і звернувся до пахолка в башлиці: – Тхоре, від'їдь з козаком за кущі, а ми почекаємо тут – дізнаємося, хто це…

Тхір смикнув Арсенового коня і зупинився за кущем.

Тупіт наближався. Ось на шляху показалась темна постать вершника – він мчав щодуху. В мертвій тиші нічного степу лунко дзвеніла мерзла дорога.

Побачивши на шляху незнайомців, вершник осадив коня.

– Хто ви? – запитав збентежено.

– А ти хто? І куди прямуєш? – в свою чергу спитав Чорнобай.

– Я їду в Чорнобаївку.

– До кого?

– До Петра Чорнобая.

– Я і є Петро Чорнобай. Що трапилося? Чому така спішність? Під'їжджай сюди!

Вершник трохи під'їхав, пильно вдивляючись у незнайомців, готовий при найменшій небезпеці повернути коня назад.

Та ось Чорнобай підвів голову, і місяць освітив його обличчя. З грудей вершника вирвалося полегшене зітхання.

– Ху, це таки ви, панеї- Він стьобнув коня і під'їхав упритул. – Я від полковника..

– Що з батьком? – кинувся Чорнобай. – Йому погіршало?

– Помирає… Просив, щоб ви негайно прибули до нього. їдьмо!.. Дорога кожна мить!

– Мати божа! – скрикнув Чорнобай. – Чи ж устигнемо? У мене такий стомлений кінь…

– Будемо сподіватися на краще. Але не гаймося!

– їдемо! Герасиме, ти зі мною! А ти, Митрофане, з Тхором…

Він щось шепнув пахолкові на вухо і з місця рвонув коня галопом. Пахолок Герасим і посланець погнали за ним.

Тхір, ведучи на поводі Арсенового коня, виїхав з-за/кущів на шлях, спитав:

– Що він сказав, Митрофане?

– Щоб ми самі зробили з цим хлопцем усе, що треба.

– Хай йому чорт! Мені вже набридло волочитися по степу! І хоч би було з-за чого!.. Чорнобай поклав у кишеню капшук грошей, а нам – дулю з маком!.. Повернемося додому – ні за що буде й горло промочити.

– То що ти радиш? – запитав спроквола Митрофан. – Порішити запорожця тут і не сурганитися до озера?.. Про мене, і так можна! Чорнобаєві хотілося помучити його, а нам це ні до чого! Хай помирає легкою смертю!

– Який ти недоумкуватий, Митрофане, – пробурчав Тхір, підводячись на стременах, щоб хоч трохи зрівнятися з високим, мов жердина, товаришем. – Тобі розжуй і в рота поклади!.. Я верну до того, що Чорнобай за дівчат не дасть і злотого. А нам би непогано мати з цієї тяганини хоч який-небудь зиск…

– Зиск? – вирячився пахолок.

– Давай повернемося зараз до Алі, – швидко зашепотів Тхір, – і запропонуємо йому цього козака! Ти ж чув – він хотів його купити. Як ти думаєш, скільки дасть за нього?

– Ти що – здурів? – аж відсахнувся Митрофан. – Чорнобай дізнається – голову зніме! У нього мова – коротка!

– А звідки він дізнається? Хіба самі розляпаємо?.. Скажемо, що посадили на палю, а потім почепили камінь на шию і кинули в воду. Хай пірне в озеро – пошукає… Алі ж попросимо, щоб теж мовчав, а цього хлопця продав кудись за моря.

Митрофан завагався, щось обмірковуючи неповоротким своїм розумом.

– Ну, чого тут довго думати? – не вгавав Тхір. – Татарин дасть за нього бідно сто цехінів. Покладемо до кишень по півсотні. Чи їх у тебе забагато є?

– Кий чорт! Навіть ні за що пива випити. Заборгував шинкареві півдуката…'