ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

Засвистіли нагаї, пролунали різкі гортанні крики. Після вимушеної зупинки ординці ще швидше погнали бранців.

Яцько, тремтячи всім тілом, притулився до Арсена. Ясно-голубі очі злякано визирали з-під білявого волосся, що нависло на лоба.

– Куди вас несло, нещасні? – з жалем спитав козак. – Сиділи б собі у Січі!

– Дід Сом хотів родичів провідати, – схлипнув хлопчина. – Десь тут недалеко жиють… От і доходилисьмо! Дід віддав богові душу, а мене, мов куріпку, злапали татарове… У-у-у!

Хлопець знову заплакав. Арсен намагався втішити, розрадити його. Де там! У самого до горла підкочувався гіркий клубок, а на серце наліг важкий камінь.

…Перекоп проходили під вечір. Велике холодне сонце котилося над рівниною і кривавим світлом заливало вузький перешийок.

Крим! По-татарськи – Кирим.

Арсенові вже доводилося тут бути під час походу Сірка, і він знав, що це місце називалося Дорогою сліз, або Ворітьми сліз, бо де б людолови не взяли ясир – на Правобережжі чи Лівобережжі, на Слобожанщині чи в Галичині, на Дону чи під Москвою, – вони обов'язково проводили його через Перекоп. Ханська залога і мубашири-урядовці, які постійно перебували в перекопській фортеці, брали за кожного бранця ясак – податок для казни. Звідси чамбули розділялися на невеликі загони, що розтікалися по всьому Криму. Тут ділили ясир, розлучаючи чоловіків з жінками, дітей з батьками, братів із сестрами.

Поки бранці йшли рідною землею, вони ще не усвідомлювали повністю всієї глибини нещастя, що спіткало їх, сподівалися то на втечу в дорозі, то на раптовий напад козаків, то хтозна на що, а тут втрачали останню надію: попереду лежала чужа страшна земля, що, мов чудовисько, поглинала щороку десятки тисяч людей і майже нікого не повертала назад.

З уст в уста передавалось одне коротке страшне слово: Крим! Здригнулися навіть тверді чоловічі серця. Бранці оглянулися назад, де в сірій імлистій далині зникали рідні степи, і на очі їм набігли сльози. Заголосили жінки, заверещали діти. Чоловіки плакали мовчки. Сльози падали на суху, стоптану безліччю ніг землю, що за багато століть стала безплідним солонцем. Тільки гірка ропа виступала на ній та ріс ядучо-духмяний полин.

Ніколи не думав Арсен, що і йому доведеться йти в неволю цією проклятою дорогою. А довелося! Зв'язаним, брудним, змученим рабом!

Після Перекопу ще цілий день ішли перешийком, і тільки надвечір Алі зупинив загін на березі великого непривітного озера з важкою мертвою водою. Тут він дав знак ділити ясир.

Зчинився страшенний лемент. Здобичники позіскакували з коней і почали шикувати окремо чоловіків, жінок, дітей. В кошлатих коротких кожухах вовною назовні, в баранячих та лисячих шапках-малахаях, у незграбних чариках з телячої та лошачої шкури, ногаї були схожі на диких звірів, що раптом ошаленіли і накинулися на свою беззахисну здобич.

Коли всіх вишикували, Алі спершу відібрав свою частку. Він ще в дорозі придивився до бранців, а тому взяв собі найміцніших чоловіків і найкрасивіших жінок. Два воїни невідступно стерегли трьох бранок-красунь та Арсена. До полону Алі потрапив і Яцько.

Арсен пригорнув хлопця, що здригався від плачу. Хотів сказати йому втішне слово і знову не міг. Щось болючо-терпке здушило зашморгом горло. Стримувався, щоб і собі не пустити сльозу. Яцько припав козакові до грудей, занімів.

На солонцюватій рівнині хвилювалося, ревло, билося відчаєм і болем людське горе. Жінки чіплялися за чоловіків, виривали з рук нападників своїх дітей. Діти тяглися до матерів, благали взяти їх з собою, лементували. Чоловіки намагалися порвати мотузки й сирицю, напирали на татар, але зразу ж відкочувались назад, бо на їхні голови падали десятки замашних батогів, від яких репалася шкіра. Плач, зойк, стогін, прокляття змішалися з лайкою і погрозами. Тривожно іржали налякані коні.

Але найгірше було попереду.

Коли мурза Алі відокремив свій ясир, воїни один з-поперед одного почали видирати з рядів найсильніших бранців і наймолодших бранок. Зчинилася така веремія, що Алі вихопив шаблю і з криком кинувся втихомирювати озвірілих одноплемінників.

– Зупиніться, шайтанові дітиі Заткни рота, Шаріфе, а то я заткну тобі шаблею. Всім вистачить, лихий би вас побрав! – кричав він, бігаючи від гурту до іурту.

Його очі дикувато виблискували. З-під рудого малахая гнівом пашіло сите, в чорних віспинках обличчя.

До голосіння невільників добавився розгардіяш серед здобичників, які ладні були перегризти один одному горлянки.

– Відійди, мурзо. Ти вже своє забрав – і не втручайся до нас! – викрикнув велетень Шаріф, несучи на оберемку молоденьке русокосе дівча, що верещало і брикалося ногами. – Відійди по-доброму!

Він кинув дівчину на землю, наступив на неї ногою і витяг довгу криву шаблюку, всім своїм войовничим виглядом показуючи мурзі, що домагатиметься свого силою зброї.

Алі зупинився, опустив шаблю.

– Тьфу, прокляті собаки! Хай вас забере шайтан! Діліться – хоч показіться!

Він повернувся і пішов до свого гурту, не звертаючи уваги на гвалт і дикий вереск, що лунали позаду.