Повернення до кафе на краю світу

— Так. Власне кажучи, я зараз вертаюся з однієї мандрівки. Я їздив у Африку, Центральну Америку та Південно-Східну Азію.

— Ти працюєш?

Я засміявся.

— Інколи. Після першої мандрівки вирішив, що так полюбляю подорожувати, що хочу робити це набагато частіше. Тож відтоді рік працюю, а потім рік мандрую. Знову рік працюю і рік мандрую.

— Напевно, ти добре заощаджуєш. Тато щотижня дає мені кишенькові гроші. Іноді я відкладаю їх на те, чого дуже хочу. А часом просто беру й витрачаю відразу.

— Ну, гадаю, тоді ти вже вивчила чудовий життєвий урок.

— Який саме?

— Коли знаєш, чого хочеш, відкласти на це гроші набагато легше.

— Це правда. Я дуже-дуже хотіла одну дошку для серфінгу. Тато уклав зі мною угоду. Сказав: якщо відкладу половину грошей на неї, другу половину дасть він.

— І ти її здобула?

Дівчинка енергійно закивала.

— Ота, блакитна. Я несла її, коли ми з татом підійшли.

— Важко було відкладати на неї?

— Часом — так. Ну, тобто я хотіла купити й дещо інше, наприклад таких маленьких пластикових поні, яких дуже люблю, і ще деякі іграшки… Однак я весь час порівнювала їх із дошкою для серфінгу, і дошку мені хотілося більше. До того ж якось сестра подружки дозволила мені взяти в неї дошку, саме таку, яку я хотіла… Після того відкладати гроші стало набагато легше. Бо, повір мені, спробувавши ту дошку, розумієш, що хочеш її найбільше.

Я всміхнувся. Емма була дуже жвава, коли говорила, і чесна.

— Зі мною й мандрами те саме, — сказав я. — Намагаючись з усім розібратись, я поїхав у Коста-Рику…

Тато обожнює Коста-Рику! — вигукнула Емма.

Я знову всміхнувся.

— Пам’ятаю. Що ж, Коста-Рика буля одним із перших місць за межами моєї країни, які я відвідав. I там було так добре, що після повернення додому було легше відкласти гроші на наступну поїздку.

— Це приблизно як у мене з дошкою.

Я кивнув.

— Ага. Майже так само.

Я висипав нарізане в миску й передав її Еммі.

— Гаразд, ти наша фахівчиня з мішання. Готова помішати?

— Готова!

Вона схопила ложку й потала дуже швидко мішати. З миски полетіли бризки.

Я засміявся.

— Може, варто залишити все в мисці?

Емма теж засміялась і почали мішати повільніше. А тоді показала ложку й оголосила:

— Можна готувати!

Розділ 19

Кейсі придивилася до Джессіки.

— Дякую, що розповіли мені про гойдалки.

Кейсі трохи помовчала.

— Може, вам час повернутися на свій майданчик.

Джессіка похитала головою.

— Ні, я туди не повернуся. Ніколи. З цим покінчено.

Кейсі кивнула.

— Я не маю на увазі повернутися на те місце чи до тих людей. Може, вам час повернутися на особистий майданчик.

Джессіка поглянула через весь столик на Кейсі.

— Про що ви?

— Ви раніше казали, яка Емма енергійна. Яка вона жвава. Це приховане в усіх нас. Просто інколи ми забуваємо. Зачиняємо свій майданчик.

Кейсі помітила, шо Джессіка спантеличена.

— Уявляйте це так, — заговорили Кейсі. — Дітям притаманне вроджене чуття того, що подобається і що не подобається. Може, їм подобається кататися на гірці, але не подобається лазити на майданчику. Або подобаються гойдалки, але не перекладини… Вони просто це знають. На їхню думку, якщо щось подобається, це цілком логічно робити. Якщо щось не подобається, цього не треба робити.

— Якби ж вони знали правду і як це змінюється, — сказала Джессіка.

— Ну, у цьому й притичина, — вела далі Кейсі. — Може, вони й знають правду. Тільки змінюємося саме ми.

Джессіка підвела погляд. Її щось зачепило. Вона обійняла себе руками й трохи ними потрусила.

— Що таке? — спитала Кейсі.

— Ой, нічого. Вибачте. Просто…

— Що?

— Ну, коли ви сказали, що вони, може, знають правду, а змінюємося саме ми… Мене раптом почало морозити. То пусте… справді.

— А може, це дуже важливо, — тихо сказала Кейсі. — Може, це ви говорите до себе. Кажете: «Слухай, ми щойно усвідомили дещо дуже важливе».

Джессіка не відповіла.

— У дитинстві ми знаємо, що нам подобається, — вела Кейсі далі. — Знаємо, які частини майданчика нас захоплюють. Стараємося щодня якнайдовше перебувати саме там.

— А що стається потім?

— Залежить від дитини. Дехто залишає майданчик відчиненим. З віком людина здатна змінювати розваги на ньому. Однак ніколи не забуває, що може провести життя граючись.

— А інші люди?

— До категорії «інших» належить переважна більшість людей.

— Що стається з ними?

— Ну, знов-таки, у всіх різні шляхи. Хтось дозволяє іншим казати, що йому вже не можна гратися. Чи що йому потрібно вирости. Його світ стає світом «мусиш», «потрібно», «не можеш», «не маєш», «повинен» і безлічі інших слів, які обмежують. Часом він навіть починає вживати ці слова сам.

— А що стається з майданчиком такої людини?

— З плином часу його використовують дедалі менше. Майданчик заростає бур’янами. На ньому виростає висока трава. Розваги починають губитися. У деяких випадках його обносять стінами.

— Стінами?