Повернення до кафе на краю світу

— Я сказала, що Майк дає їй чудові можливості для гри на власному майданчику.

Тоді Кейсі позирнула на меню, яке досі лежало на столі.

Джессіка поглянула туди ж, куди й вона. Меню лежало зворотом догори. На ньому були три запитання, які Джессіка вже бачила.

Чому ви тут?

Чи граєте ви на своєму майданчику?

Чи є у вас УМО?

Джессіка поглянула на меню, а тоді на Кейсі.

— Добре, — сказала вона. — Ви мене зацікавили. Що за історія з майданчиком?

— Ви гралися в дитинстві? — спитала її Кейсі.

— Ну, це було давно. Мені варто подумати. Ну, тобто…

Кейсі нахилилася вперед і поглянула на Джессіку. Через це та ненадовго замовкла.

— Пам’ятаєте, — сказала Кейсі, — як ми раніше говорили про людей, яким простіше допомагати іншим, аніж приймати допомогу? Це, зокрема, виявляє себе в тому, як неохоче вони говорять про себе.

Кейсі помовчала, щоб ці слова краще засвоїлись.

— Я питаю, бо щиро хочу це знати.

— Ясно.

Кейсі всміхнулася.

— Ви гралися в дитинстві?

Джессіка похитала головою.

— Небагато. — Вона трохи помовчала. — Дитинство в мене було непросте.

Кейсі зачекала, але Джессіка не стала пояснювати далі.

— Ви пам’ятаєте, що вам подобалося робити?

Джессіка відвела погляд. Здавалося, вона перебирає безліч давніх спогадів.

— Малою я гралася на гойдалках, — нарешті промовила Джессіка, а тоді знову повернулася до Кейсі. — У кінці моєї вулиці був парк. Коли вдома справи ставали геть кепськими, я бігла туди й бавилася на гойдалках. Інколи годинами. Мене завжди знаходили саме там.

Кейсі кивнула.

— Чому?

— Не знаю. Гадаю, то був мій прихисток. Там були дві гойдалки, прикріплені до велетенського дерева. У парк майже ніхто не ходив, тож я завжди гойдалася сама. Дерево було здоровезне й створювало затінок. Я розгойдувалась якомога вище, аж доки не відчувала порожнечі під собою. Вам знайоме відчуття, коли розгойдуєшся й опиняєшся на вершині дуги?

Джессіка зупинилася.

— Колись я хотіла втримувати цю мить і просто ширяти. Уявляла себе маленькою хмаринкою, що народжується. Здатною втекти в небо, якщо тільки навчуся вільно ширяти на кілька секунд довше. Тоді я могла б покинути все решту. Назавжди.

У куточку ока Джессіки почала набухати сльоза. Жінка швидко її витерла.

— Однак це неможливо. Хай як я старалася, хай як високо розгойдувалася, завжди поверталася донизу. Мені завжди доводилося повертатись.

— Тепер уже ні.

— Так, тепер уже ні. Я поїхала в сімнадцять і більше не поверталась.

— І відтоді ви завжди тяжко працювали.

Джессіка поглянула на океан.

— Завжди.

Розділ 18

— Привіт, Кокосику.

Майк підхопив Емму й посадив її на табурет поряд із віконцем замовлення та прилавком.

— Це мене тато так прозвав, — пояснила Емма. — Він каже, що я маленькою була завбільшки з кокос.

Я всміхнувся.

— Ти привіталася з Кейсі? — спитав її Майк.

— Ага. І з Джессікою теж. Це її подружка, яка зараз із нею. Я розповіла їм про ската й дельфіна, яких ми бачили вранці.

— О, круто. Що ж, Джон — наш сьогоднішній шеф-кухар. Як щодо сніданку?

— Я згодна.

— Чого б ти хотіла?

Я сподівався, що вона скаже: «Грінок з ананасом».

— Гм-м. Як щодо омлету й панкейків із фруктами?

Майк кивнув.

— Чудовий вибір. Може, скажеш шеф-кухареві?

Емма крутнулася на стільці й поглянула на мене.

— Можна тобі допомогти?

Я поглянув на Майка.

— Я згоден, — сказав він, — якщо ти на це пристаєш.

Я повертися до Емми.

— Як на мене, ідеально. Може, зайдеш, і ми приготуємо все разом?

Емма зіскочила зі стільця й попрямувала до дверей.

— Тобі шось приготувати, Майку? — спитав я.

Він усміхнувся:

— Як шодо грінок з ананасом? І якщо ти не проти, я, поки ви з Еммою куховаритимете, піду помию дошки для серфінгу.

— Та нічого. Ми тебе покличемо, як усе буде готове.

Я знову розвернувся до кухні й заходився дещо збирати. За мить двері відчинились і всередину ввійшла Емма. Я відразу помітив її ходу. Рухалася вона легко й енергійно, що я зрідка бачу в дорослих. Вона неначе йшла, танцювала й скакала водночас. Наче їй не терпілося дістатись туди, куди вона прямує.

— З чого почнемо? — спитав я.

— Я візьму інгредієнти. — відповіла Емма. — Різати я не люблю, то, може, це робитимеш ти?

— Звісно. Я різатиму, а ти мішатимеш?

— Гаразд.

Ми виклали всі інгредієнти на стільницю й почали готувати все для омлету, панкейків і Майкових грінок.

— Тато каже, що в тебе зараз пригода. Це правда? — спитала Емма.

Я кивнув.

— У певному розумінні.

— Яка пригода?

— Ну, коли я бачився з твоїм татом минулого разу, то не зовсім розумів, що робити в житті.

— Ти був засмучений?

— Ні, не зовсім засмучений. Радше гадав, що моє життя минає марно і я не роблю так багато веселого й цікавого, як хочу.

— Тому ти пішов шукати пригод?

— Ну, спершу я замислився, якої пригоди хочу. Потім, зрозумівши це, кілька років відкладав гроші, а тоді поїхав.

— Куди ти поїхав?

— Рушив у подорож навколо світу.

Емма здивовано поглянула на мене.

— Ти побачив увесь світ?

Я всміхнувся.

— Ну, я об’їхав світ. Повністю його не бачив. Однак відвідав багато різних місць.

— А ти був у ще якихось мандрах?

Я знову всміхнувся. В Емми була просто чудова енергетика.