Повернення до кафе на краю світу

Я знову розвернувся до плити й посунув те, що лежало на гридлі. Раптом виринули спогади про мою першу зустріч із кафе. Я згадав, що й сам думав, чи не піти геть. Однак не пішов. Так, цей заклад видавався трохи дивним. Так, запитання в меню збивали з пантелику. Однак здавалося, що тут щось абсолютно правильне. Тож я залишився. Цей вибір виявився добрим. Він змінив моє життя. Чомусь я знав: якщо Джессіка залишиться, з нею станеться те саме.

Озирнувшись на столик, я побачив, шо Кейсі дивиться в мій бік. Вона кивнула й усміхнулася. Неначе знала, що я думаю. Я всміхнувся у відповідь, а тоді знову повернувся до плити й сказав собі під носа:

— Вітаю в кафе «Чому».

* * *

Джессіка витирала сльози серветкою. Плакати вона вже перестала.

Кейсі поглянула на неї.

— Сльози — це потужний сигнал. Вони означають, що щось має для вас значення. Часом це єдиний спосіб, у який серце може підказати решті нашого єства, що воно щось знає.

Джессіка кивнула. Вона не зовсім розуміла, що Кейсі має на увазі, але в цьому явно було щось правильне.

— Мені здається, що серце підказує вам побути тут ще якийсь час.

Джессіка знову кивнула й тихо сказала: — Мені теж так здається.

Меню досі лежало на столі трьома запитаннями догори.

Кейсі тицьнула пальцем поряд із першим. Джессіка опустила погляд.

Чому ви тут?

— Що ваше серце каже зараз? — лагідно спитала Кейсі.

Джессіка підвела погляд.

— Моє серце здається порожнім. І воно стомилося від порожнечі. Воно каже мені, що в житті має бути щось більше, ніж серце, яке здається порожнім.

Кейсі всміхнулася.

— Звучить як чудова мудрість. — Вона трохи помовчала. — Кілька секунд тому ви поставили майже таке саме запитання, як у меню. Ви спитали: «Що я тут роблю?» Що ви мали на увазі?

Джессіка похитала головою.

— Якщо чесно, не знаю. Воно саме вирвалося.

Джессіка завагалася.

—А хіба в житті не має бути щось більше? Хіба воно не має бути веселе, цікаве чи захопливе?.. У житті я часто йшла пробоєм. А тепер сиджу тут і плачу в кафе на краю світу, розмовляючи з геть чужою людиною. І передусім відчуваю, що якимось робом щось пропустила. — Вона відвела погляд. — Тому то мені не весело, не цікаво, і життя мене геть не захоплює.

Кейсі всміхнулася.

— Ви любите океан?

Джессіка знову поглянула на неї.

— Колись любила. Це одна з причин, чому я приїхала на Гаваї. Хотіла, щоб мене оточував океан… хотіла відчувати його щодня.

— І що?

— Я його вже й не помічаю.

Кейсі знову всміхнулася.

— Ідіть за мною.

Кейсі встала з-за столу й узяла з прилавка тацю. Поставила туди тарілки, столове начиння, склянки та миску.

— Ну ж бо, — додала Кейсі й кивнула на двері у віддаленому кінці кафе.

Розділ 14

Від побаченого Джессіці перехопило подих. Вона працювала в дуже дорогій офісній будівлі, звідки було видно розкішний куточок гавайського узбережжя. Там було напрочуд гарно. Однак геть не так, як тут. Це було щось ідеальне. Сама сутність того, що намагаються передати поштівки і про що мріють шукачі пригод.

За мить до цього вони з Кейсі вийшли з кафе крізь геть безневинні на вигляд двері у віддаленому кінці будівлі.

— Усі двері кудись ведуть, — сказала Кейсі. — А куди, дізнаєшся лише тоді, коли крізь них проходиш.

Ці двері, безумовно, кудись вели.

Вийшовши за них, жінки опинилися на найпрекраснішому пляжі, який Джессіка будь-коли бачила. Вода там мала розкішний бірюзово-блакитний колір. І, поки Джессіка споглядала, як хвилі утворюються, відрощують гребені, а тоді гучно падають, у білих баранцях і всередині хвиль з’явилося веселкове сяйво.

Пісок був неймовірний: блискучий, жовтувато-білий.

Джессіка опустила руку й набрала піску в пригорщу. Він був дуже чистий. Піщинки крихітні, м’які. Жінка випустила його крізь пальці.

Джессіка підвела погляд. Саме це вона уявляла, коли вирішила поїхати на Гаваї. На вітрі погойдувалися велетенські кокосові пальми. Вона відчувала запах океану.

— Де ми? — здивовано спитала Джессіка.

— У раю, — відповіла Кейсі. — А ще — позаду кафе «Чому». Це наша особлива посадкова зона з краєвидом на океан.

Джессіка озирнулася на кафе. Видно було лише задню стіну будівлі, двері, крізь які вони щойно пройшли, а далі — пісок.

Джессіка знову повернулася до океану й спантеличено поглянула на Кейсі.

— Не розумію.

Кейсі кивнула на кафе.

Джессіка озирнулася знову.

Цього разу вона побачила бамбукові столики та стільці, що стояли під солом’яним навісом, який тягнувся від кафе.

— Як… — заговорила Джессіка.

— Мало не забула, — усміхнулася Кейсі. — Треба сказати Джонові, що ми тут.

Вона підійшла до задньої стіни кафе. Тоді потягнулася до засува, що його, як Джессіка була впевнена, не було ще кілька секунд тому. За мить частина верхньої половини стіни опустилась та згорнулась у прилавок для замовлень, подібний до того, що стояв усередині. От тільки він виходив не з кухні до кафе, а з кухні на розкішний океанський краєвид.

— Я щось пропустив? — здивовано спитав я, коли кухонна стіна ззаду згорнулася.

—Уже не пропускаєш, — відповіла Кейсі й усміхнулася.

Я визирнув на пляж та океан.

— Ого! Оце так краєвид.