Повернення до кафе на краю світу

Тут задзеленчав дзвоник замовлень. Кейсі та Джессіка одночасно поглянули в бік кухні.

— Швидко. — зауважила Кейсі. — Дозвольте поглянути, що приготував вам Джон.

Вона відійшла від столика й попрямувала до кухні.

Джессіка тихо зітхнула. Розмова була дивна. Жінка почувалася дивно. Наче посеред п’єси вона зрозуміла, що не знає, якою має бути наступна репліка. Джессіка знов опустила погляд на меню.

Чому ви тут?

Чи граєте ви на своєму майданчику?

Чи є у вас УМО?

Розділ 12

Кейсі підійшла до віконця замовлень. На ньому стояла таця, а на таці — миска з фруктами. Свіжа папая, скибочки лайму, подрібнений кокос, а зверху — листочки м’яти.

— Цікаві грінки, — зауважила Кейсі й усміхнулася мені.

— Маленька вранішня закуска. Комплімент від шеф-кухаря, — відповів я.

— Звідки ти знаєш, що вона любить папаю?

Я всміхнувся.

— Інтуїція. Я розглянув десяток варіантів із холодильника, але щось мені сказало: «Вибери папаю».

— Ясно.

Кейсі взяла тацю й принесла її до столика Джессіки.

— А ось і ваші грінки, — сказала вона й поставила тарілку перед гостею.

Джессіка поглянула на папаю, не знаючи, що й сказати.

— Жартую, — додала Кейсі й усміхнулася. — Просто перекуска до сніданку для вас. Комплімент від Джона.

Джессіка поглянула в бік кухні. Я побачив, що вона дивиться в мій бік, і помахав рукою. Джессіка дещо ніяково помахала у відповідь. Я засміявся. Під час перших відвідин кафе мені самому було ніяково махати комусь на кухні.

— Скажіть мені, смачний він чи ні, — попросила Кейсі. — Я вмираю з голоду й попрошу Джона зробити такий комплімент мені, якщо вам сподобається.

Джессіка вичавила на папаю лаймовий сік і наштрикнула один шматочок на виделку разом із частиною м’ятного листка. Поки вона жувала, її лице проясніло.

— Смачно, — промовила вона, дожувавши. — Дуже смачно.

Джессіка позирнула на тарілку і, не встигнувши запевнити себе, що цього не варто говорити, сказала:

— Нізащо не з’їм і цього, і грінок. — Гостя обвела кафе поглядом. — Знаю, це звучить дивно, та, якщо вам більше немає про кого подбати, чому б не поїсти разом зі мною?

Кейсі всміхнулася.

— Ви впевнені?

Джессіка не була впевнена, але все одно ствердно кивнула.

Кейсі взяла з прилавка позаду себе тарілку й виделку, а тоді сіла на диван навпроти гості. Джессіка помітила, що тарілка й виделка були зовсім поряд. Здавалося, ніби Кейсі знала, шо її запросять поїсти.

«Це неможливо», — подумала Джессіка.

— Що таке? — спитала Кейсі й усміхнулася.

Одну коротку мить Джессіка не розуміла, сказала вона «це неможливо» вголос чи ні. Вона була певна, що ні. Але…

— Ого, ви маєте рацію. Справді смачно, — промовила Кейсі.

Джессіка знову зосередилася на Кейсі, яка саме надкусила фрукт.

— Аякже! — відповіла вона.

Кожна з жінок відкусила ще по разу, а тоді Кейсі тицьнула пальцем у меню:

— Кілька хвилин тому, коли я підійшла до столика, ці запитання, здавалося, серйозно вас зацікавили.

— У меню такого зазвичай не знайти, — відповіла Джессіка. — Я навіть сумніваюся, що розумію їхнє значення.

Кейсі кивнула:

— Справді, такі запитання ставлять не надто часто. — Ще раз відкусила трішки папаї. — Проте вони серйозні.

Джессіка поглянула на запитання. У неї раптом виникло сильне бажання відкрити своє серце й розповісти цій офіціантці про все. Про смуток, розчарування, відчуття, ніби вона живе чужим життям… Ні, це сміховинно. Вона ж навіть не знає цієї жінки. До того ж усім байдуже. Таке просто тримають у собі, ідучи вперед.

Однак це відчуття не вщухало. То бут тупий біль, шо неначе виник нізвідки, а тоді розійшовся всім тілом.

— Що я тут роблю? — тихо спитала Джессіка.

Кейсі відірвала погляд від фруктів і пильно поглянула в її очі.

— Добре запитання. Добрий початок, — лагідно відповіла Кейсі.

Джессіка оглянула кафе.

— Де я? Що це за місце?

Кейсі всміхнулася.

— Ви в незвичайному місці, повному незвичайних можливостей.

Джессіка спантеличено поглянула на неї.

— Не розумію, що це означає. Звучить таємничо.

— Це і є таємниця.

Джессіка відчула це знову. Сильне бажання вилити душу. Це був біль, якась потреба з глибини душі. А тоді, сама не знаючи чому, вона заплакала й опустила погляд на стіл. За кілька хвилин мовчання поглянула на Кейсі.

— Я загубилася, — сказала Джессіка тихо. По її щоках котилися сльози. — Справді загубилася.

Кейсі кивнула.

— Знаю.

Джессіка підвела руку й витерла сльози з обличчя. На зміну їм хлинули нові.

— Як це — ви знаєте?

— Люди, які загубилися, приходять сюди, щоб їх знайшли.

Розділ 13

Я поглянув на столик, за яким сиділи Кейсі та Джессіка. Схоже, Джессіка плакала. Вона здавалася розгубленою й невпевненою.

«Ласкаво просимо до кафе “Чому”», — подумав я.

Здавалося, Джессіка може піти. Мабуть, це для неї занадто.

— Побудьте тут ще трохи, — сказав я собі під носа. — Стане краще. Обіцяю.

Я чув, як позаду тихо шкварчала їжа. Час перевернути грінки.