Повернення до кафе на краю світу

Жінка поглянула на мене. Я всміхнувся. Вона завагалась. А тоді знову поклала речі на столик.

— Дякую, — сказав я. — Ви не пошкодуєте. Я обіцяю.

Гостя сіла й узяла телефон. Знову звичка.

— Тут, узагалі-то, сутужно з сигналом, — зауважив я. — Проте поговорити можна чудово. Повірте.

Я кивком показав на меню на столику.

— Дам вам хвилинку ознайомитися з ним, а тоді повернеться Кейсі, щоб прийняти у вас замовлення. Гаразд?

Жінка кивнула.

Я розвернувся й подався назад, до кухні.

— Джессіка, — сказала вона.

Я розвернувся назад.

— Прошу?

Вона всміхнулася. Усмішка в неї була добра, щира. Така, яку не можна підробити. Джессіка вирішила залишитися не через мою історійку. Вона довіряла інтуїції, і тепер внутрішній голос завзято підказував їй, що це рішення правильне.

— Мене звати Джессіка, — повторила вона.

Я всміхнувся їй у відповідь.

— Радий знайомству, Джессіко. Дякую, що залишилися. Ви будете раді, що це зробили.

Розділ 10

— Твоя черга, — сказав я, зайшовши на кухню через подвійні двері.

Кейсі засміялася.

— Хтось застосував свій шарм.

— Поки що все гаразд. Утім, якщо вона замовить не грінки з ананасом і не панкейки з чорницею, виявиться, що цей шарм прекрасний у теорії й нікчемний на практиці.

Кейсі всміхнулася й вийшла за двері.

— Отже, ви визначилися? — спитала вона, підійшовши до столика Джессіки.

Гостя кивнула.

— Побуду тут ще трохи. Щойно поговорила з вашим шеф-кухарем.

— Як минула розмова?

Джессіка всміхнулася.

— Він прикольний.

— Що він сказав, щоб вас переконати?

— Розумієте, я неначе намагалася вмовити себе піти. Не знаю насправді, що тут роблю, а ще мені треба виконати за сьогодні стільки зобов’язань… Але розмова з ним чомусь нагадала мені про певні обіцянки, які весь час даю собі, а потім неодмінно порушую.

— Які саме?

— Більше розслаблятися. Насолоджуватися життям. А якщо почуваюся невпевненою, то довіряти інтуїції.

Кейсі всміхнулася.

— Він обвів це для вас.

— Що? — спантеличено відповіла Джессіка.

— Згодом поясню. Або він пояснить.

Кейсі кивком показала на меню.

— Визначилися?

* * *

За кілька хвилин Кейсі підійшла до віконечка замовлень. Зірвала папірець, на якому записала замовлення Джессіки, і прикріпила його до круглого обертача. Поглянула на мене крізь віконечко й усміхнулася.

— Нове замовлення.

Коли вона відійшла, я наблизився до прилавка й крутнув колесо, щоб побачити бланк замовлення.

— Цей заклад складно не любити, — промовив я й усміхнувся.

Поклав бланк на обробний стіл біля плити й сказав собі:

— Зараз буде одна порція грінок з ананасом.

Розділ 11

Джессіка провела поглядом Кейсі, яка понесла її замовлення на кухню, і подумала: «Усе одно вважаю, що цей заклад трохи дивний».

Вона знову взялася за телефон, але тоді згадала, що сигналу немає.

Поклавши телефон назад, Джессіка помітила в нижній частині меню крихітний напис. Меню лежало обкладинкою догори. Назва кафе, прохання розпитувати офіціантів, а тоді, у самісінькому низу, — стрілка. Поряд із нею написано: «Перегорни мене».

Джессіка перегорнула меню. У ньому не було нічого, крім трьох запитань.

Чому ви тут?

Чи граєтеся ви на своєму майданчику?

Чи є у вас УМО?

«Гаразд, це було дивно, а тепер стало дуже дивно». — подумала Джессіка. І прочитала запитання ще раз.

«Гадки не маю, чому я тут, востаннє гралася на майданчику в дитинстві, та й що це за фігня така — УМО?»

Джессіка перегорнула меню назад і взяла телефон. Сигналу не було. Вона це знала. І чому вона весь час бере телефон?!

— Часом звички ламаються довго.

Це була Кейсі.

— Ще кави?

— Звісно, — кивнула Джессіка й поглянула на телефон. — Мабуть, у мене залежність від цієї штуки. Здається, я бралася за нього з десяток разів, відколи сюди прийшла. Я, напевно, весь час так роблю, сама цього не усвідомлюючи.

Джессіка роззирнулася довкола.

— Тут завжди порожньо?

Кейсі похитала головою.

— Лише тоді, коли так треба.

Джессіка не зрозуміла. Вона знову потягнулася до телефона, а тоді згадала. Їй не хотілося мати дурний вигляд, тож Джессіка вдала, ніби тягнеться по меню, і перегорнула його. Знову ті три запитання.

— Бачу, ви їх знайшли, — сказала Кейсі.

— Кілька хвилин тому, — відповіла гостя.

— І що?

Джессіка не знала, що сказати.

— Гм… цікаво…

Джессіка сподівалася, що на цьому розмова закінчиться. Раптом їй стало дуже ніяково. Наче їй тут було не місце. На одну коротку мить жінка замислилася, чи не піти, знайшовши якесь виправдання.

Кейсі всміхнулася.

— Та нічого. Більшість людей не знає, що думати, коли бачить їх уперше.

Відчуття паніки почало вщухати. Кейсі здавалася дуже спокійною. Дуже обізнаною. Це одночасно збивало з пантелику і втішало.

— Що вони означають? — запитала Джессіка.

— Ну, як я вже казала, часом людина приходить кудись по каву й дістає каву. Часом отримує набагато більше. Зважаючи на ці запитання, я сказала б, що ви невдовзі матимете набагато більше.

Джессіка поглянула на неї. Ця офіціантка сильно збивала з пантелику, і байдуже, заспокоювала її присутність чи ні.

— А хіба не всім дають однакові меню? — запитала гостя.

-Та ні, усім, — відповіла Кейсі й усміхнулася. — Просто з різними запитаннями.