Повернення до кафе на краю світу

Підозрюю, це надто сміливий стрибок у невідоме.

Я й далі крутив педалі. Бачив нові неймовірні краєвиди. Повітря було солодке від аромату квітів. На Гаваях мені дуже подобається запах квітів. Там наче дихаєш нектаром. Найчистіший взірець природи.

Ще дві милі — і я опинився в тій частині острова, якої ще ніколи не відвідував. Там місцевість була пласкіша. Праворуч я чув шум прибою. На дорозі трапилася розвилка. Або праворуч, або ліворуч.

«Вибери менш торовану путь, — подумав я. — Завжди вибирай менш торовану». Така була дорога праворуч. Я поїхав нею. Асфальт поступився місцем гравію, і я відчув, як м’язи напружилися, реагуючи на новий виклик. Мені подобалося таке відчуття — як у голові, так і в ногах чи якихось інших м’язах. Тоді я розумів, що на мене чекає пригода. Коли з’являється щось нове, щось захопливе, щось таке, що жене вперед.

їдучи, я мигцем бачив крізь дерева воду. «Може, згодом піду поплаваю», — подумав я.

Прокрутивши педалі на гравійній дорозі хвилин із двадцять, я раптом відчув якесь дивне дежавю. Воно приголомшувало. Я ще ніколи не бував у цій частині острова. Та все-таки чомусь…

Просто намагаючись розібратися з цим почуттям, я побачив її. Трохи далі вздовж дороги, праворуч. Маленька біла будівля з гравійною стоянкою перед входом і блакитною неоновою вивіскою вгорі.

Я мало не впав із велосипеда й подумав: «Це неможливо». Однак, звісно, у кафе «Чому» немає нічого неможливого.

Я під’їхав ближче, і на моєму обличчі з’явилася усмішка. Скільки спогадів. Скільки цінних знань здобуто в цьому місці. Та що кафе робить тут і тепер? Раніше я точно бачив його деінде.

Я озирнувся. Поряд не було нікого, тож я добряче натиснув на педалі й збільшив швидкість. Хотів дістатися кафе, щоб воно не зникло, перш ніж увійду досередини.

Та не варто було тривожитись. За п’ять хвилин я опинився на місці, а воно нікуди не поділося. Я окинув його поглядом і сказав:

— Аж не віриться.

Біля входу була велосипедна стійка, тож я залишив там велосипед. Мій розум охопила цікавість. Що це кафе робить тут?

Розділ 2

Трохи завагавшись, я швидко піднявся сходами на ґанок і відчинив двері до кафе. На них були дзвіночки. Такі самі, як попереднього разу. Вони задзеленчали, сповіщаючи про мій прихід.

Я ввійшов досередини й роззирнувся. Це нагадувало повернення в минуле. Кафе мало точнісінько такий вигляд, як майже десять років тому, коли я в ньому побував. Червоні дивани, сріблясті стільці, прилавок для сніданків… І все це досі здавалося новісіньким.

— З поверненням, Джоне.

Я поглянув ліворуч. Секунду тому там не було нікого. А тепер стояла людина. Кейсі, офіціантка, яка обслуговувала мене, коли я відвідав кафе попереднього разу. Тоді я всю ніч проговорив з нею, власником кафе та одним із клієнтів. Саме їхні концепції та ідеї змінили моє життя.

Кейсі всміхалась.

Я всміхнувся у відповідь.

— Привіт, Кейсі.

Вона підійшла до мене й тепло обняла.

— Давно не бачились.

Я кивнув, досі вражений тим, що опинився в кафе й тепер розмовляю з Кейсі.

— Маєш чудовий вигляд, — сказав я. — Зовсім… не змінилася.

Це була правда. Вона геть не постаріла.

Кейсі знову всміхнулася.

— Ти теж маєш чудовий вигляд, Джоне.

Я оглянув кафе.

— Аж не віриться, що я тут. Сьогодні вранці думав про кафе, дуже багато. Але знайти його в цьому місці…

— Ми часом переїздимо, — сказала Кейсі. Ніби це бездоганно пояснювало, чому достоту таке саме кафе, яке я відвідав багато років тому, тепер стояло за тисячі миль від того місця, де я відвідав його вперше. Уже не кажучи про те, що воно, на перший погляд, геть не змінилося.

— А може, ми продаємо франшизу, — додала вона і знов усміхнулася.

Я розсміявся. Кейсі жартувала з мене через те, що я сказав минулого разу. Як вона це запам’ятала?

Кейсі показала рукою на один столик, оточений диванами.

— Не хочеш сісти?

Я плавно опустився на місце, провівши руками по оббивці. Дивани здавалися новісінькими.

— Тобі щось принести? — спитала Кейсі й поклала на стіл меню.

Я всміхнувся. Згадав меню. Воно мало чарівний текст, який то з’являвся, то зникав. Я взяв меню.

Коли я був у кафе востаннє, на звороті було три запитання.

Чому ви тут?

Чи боїтеся ви смерті?

Чи вдоволені ви?

Я перевернув меню. Вони були на місці. О, як же змінилося моє життя завдяки цим трьом запитанням…

— Тепер у тебе все трохи інакше. Чи не так? — запитала Кейсі.

Я поглянув на неї й усміхнувся.

— Так. Геть інакше. Набагато краще.

— Наприклад?

Я похитав головою.

— Ох, і з чого ж почати?

Кейсі плавно опустилася на диван навпроти мене. Простягнула руку й накрила долонею мою долоню.

— Як щодо того ранку десять років тому, коли ти покинув кафе?

Розділ 3

Я повернув долоню й ніжно потиснув руку Кейсі. Її рука була тепла. Кейсі була реальна. Я справді повернувся в кафе.

Я злегка похитав головою, не вірячи собі, а тоді всміхнувся й почав:

— Що ж, подивімось… Минулого разу, озброєний меню, яке ти мені дала, шматком полунично-ревеневого пирога від Майка й цілком новим баченням життя, я вийшов із цього закладу в абсолютно нову реальність.